«Не бійся, тільки вір»: сьогодні десята річниця смерті отця Василя Вороновського

Василій Вороновський народився 6 травня 1929 року в с. Гумниська Буського району на Львівщині в сім’ї Івана і Ксенії. Родина мала шестеро дітей, троє з яких (Анна, Пилип, Павло) померли в ранньому віці. Залишилися Михайло, Василь (майбутній священик та монах студит), Юрій (єпископ Самбірсько-Дрогобицький УГКЦ, Юліан).

У сім’ї ієром. Василій Вороновський отримав добре релігійне виховання, а також неабиякий інтелектуальний вишкіл, оскільки мама Ксенія, випускниця гімназії, намагалася прищепити дітям любов до Бога і науки. У 1935 році Василій Вороновський розпочав навчання у місцевій шестирічній школі в Гумниськах, яку успішно закінчив 1941 року. Опісля ще рік навчався у сьомому класі в м. Буську.

Закінчення шкільної науки збіглося з початком Другої світової війни, яка не одній талановитій дитині покалічила долю. Проте Василій, будучи молодим хлопцем, уже твердо знав, якою дорогою йому простувати далі. Покликання до священничого служіння проникло все його єство. Поштовхом до цього стали місії, учасником яких він був ще у дитинстві і про які потім часто згадував. «Коли в нас була місія в 1938 році, давали священики редемптористи два тижні, то я на всі проповіді ходив (…). Як оті місіонері говорили проповіді і навертали, так і я рішив посвятитися Богові і стати священиком-місіонером. Може, навіть батьки хотіли, щоб женився, але я не мав потягу до женення. Я від дитинства мав такий потяг, щоб бути священиком».

Знаючи про намір Василя стати священиком, батько Іван старався належним чином приготувати сина до такого служіння. Так батько запросив для нього приватного вчителя Калиневича, завдяки якому Василь здобув основні знання класичних мов – грецької та латинської, а також старослов’янської. Отож, коли у 1942 році Василій вступив до Малої Духовної Семінарії у Львові, його відразу прийняли на ІІІ курс.

Навчання в Семінарії для молодого Василя було чи не найкращим часом, про який він залюбки згадував пізніше. Молитва, навчання, добра дисципліна, знайомство з тодішніми світочами Української Греко-Католицької Церкви – все це добре загартувало і приготувало молодого хлопця до тих тяжких часів комуністичного тоталітарного режиму, які невпинно наближалися. «Я був, здається, три рази в Митрополита Шептицького на Андрея. Переважно з духовної Семінарії всі ходили. Спочатку ми всі стояли і співали йому «Многая літа» (…) потім кожний підходив, цілував його в руку, брав благословення. Хоч він був спаралізований, у візку, але його привозили і він нам давав науку».

1945 рік став першим поважним випробування для Василя Вороновського на дорозі до священства. Саме тоді комуністичний окупаційний режим розформував Малу Духовну Семінарію. Перед молодим шістнадцятилітнім юнаком постав непростий вибір – утікати до Риму, як це зробило багато його товаришів, або залишатися на окупованій, проте рідній землі. Через цікаві обставини, а саме настирливість татової рідної сестри, що проживала у Львові, Василь Вороновський залишився в Україні і тут намагався шукати можливостей реалізації свого бажання стати священиком. Приватно він продовжує активно контактувати з греко-католицьким духовенством, яке у 1946 році через Львівський псевдособор радянська влада загнала у підпілля, а публічно продовжує навчання у Буській середній школі. Здобувши повну середню освіту – 10 класів, – Василь Вороновський вступає до Львівського державного університету ім. Івана Франка на кафедру німецької філології. Однак уже через рік довелося перевестися на заочну форму навчання, оскільки окупаційна радянська влада почала переслідувати батьків, погрожуючи їм висилкою на Сибір, за «непокірну» діяльність синів. За таких умов Василь починає вчителювати, водночас продовжуючи навчання в університеті. «Перша моя праця була в Серниках. Це Бібрського району, Львівської області, один рік. А відтак я перевівся ближче до Золочівського району, в село Гологори. Там п’ять років вчителював. Там доводилося викладати і німецьку мову, і математику в п’ятих-шостих класах, і фізику. Так що то був брак вчителів. Потім з тої Гологірської середньої школи перевівся до Великосілок, теперішній Желухів. То Кам’янко-Бузького району. Там теж я викладав англійську мову і німецьку. Навіть і історію. Так, щоби було мені ближче додому, до Гумниська доїжджати, а було місце в Кизлівській школі, то я перевівся до Кизлова. В Кизлівській школі я працював одинадцять років. Хоч ту Кизлівську школу перенесли до Милятина. (…) Там я вже вчителював теж: німецьку і англійську мову викладав».

Хоча викладацькій діяльності Василій Вороновський віддавався щиро, то все ж таки бажання стати священиком було тим, чим він жив щохвилини. Завдяки контактам з такими світочами підпільної Греко-Католицької Церкви, як владика Ніканор Дейнега, Миколай Чарнецький, Василій Величковський, а також священики Михайло Винницький та Михайло Лемішка, Василій Вороновський доповнив свої знання з богослов’я та склав відповідні іспити. Першою датою священничих свячень Василія було визначено 7 квітня 1959 року, на сам празник Благовіщення. Святителем мав бути владика Миколай Чернецький. Однак саме у цей день владика відійшов до вічності. І коли Василь Вороновський прибув, то люди вже поверталися з похорону. Це було наступне досить сильне випробування для нього, яке навіть спровокувало хвилю сумнівів: «Я почав думати, що вже нема кому (мене висвятити), нема ніякого єпископа – всі в тюрмах, і вже моя мрія стати священиком не здійсниться, хоч я старався кожний день одне «Богородице Діво» молитися, щоби Бог допоміг мені стати священиком. Може, деколи якийсь день не відмовив? Мені порадили поїхати на Закарпаття до єпископа, щоб мене висвятив. Але я так туди і не їздив. Думаю: «Я поїду, він мене не знає, і як – поїхати і (сказати): «Висвячуйте мене не священика?»

Та все ж таки Господь завжди був для Василя як люблячий Батько, що тримаючи його за руку, не дав знеохотитися. 14 серпня 1959 року преосвященний владика Іван Слезюк висвятив Василя Вороновського на диякона, а наступного дня, в суботу, 15 серпня того ж року, в сам празник Успіння Пресвятої Богородиці за Григоріянським календарем, уділив Василієві ієрейські свячення. Єдиною людиною серед рідних, яка знала про свячення Василія, був брат о. Юліан Вороновський. Батьки, а також інші родичі, довідалися про цю подію згодом. Свою першу Службу Божу молодий о. Василь Вороновський відслужив у неділю 16 серпня 1959 року у церкві в с. Куличків, що біля Белзу. Львівщина, Івано-Франківщина, Тернопільщина, а навіть Київщина – це були ті основні терени, на яких молодому і ревному священикові довелося сіяти зерно віри в душі тих, яким комуністичний режим зачинив двері до храму.

У 1937 році стрий о. Василя Вороновського Йосиф, будучи тринадцятою дитиною в сім’ї, вступив до монастиря Студитів в Уневі, приймаючи при Схимі ім’я Януарій. Після нього у 1957 році вже рідний брат о. Василя Юрій Вороновський також вирішив вступити в підпільний монастир Студитів, Архимандритом якого тоді був єпископ Ніканор Дейнега. Наслідуючи приклад свого стрийка, а також брата, о. Василь рівно ж вирішує стати на дорогу монашого життя. Однак не без труднощів внутрішнього характеру. Що ж то були за труднощі? Ось спогади про це самого о. Василя: «Я сказав (Архимандриту Ніканору), що люблю місії, (а студити не провадять місій). А (він) мені каже: «Чому студити не роблять місій? Бо мало священиків. Андрей Шептицький відновив Чин, але в Уневі було всього дев’ять священиків, і вони обслуговують двісті двадцять монахів. А як буде, отже, багато монахів-священиків, то і студити будуть робити місії». Почувши таку відповідь архимандрита Ніканора, о. Василь Вороновський у 1965 році вступає до монастиря Студитів, проходить підпільно монашу формацію і 27 вересня 1970 року, на празник Всемірного Воздвиження Чесного Хреста, приймає Малу Схиму з монашим іменем Володимир.

Понад 20 років о. Василь Вороновський поєднував священниче і монаше покликання з викладацькою діяльністю. Вдень працював у школі, вночі або над рано служив Літургію та по можливості Церковне правило. За весь цей час він обслуговував як священик багато місцевостей, будучи постійно прикріпленим до сіл Добряни та Хлопчиці. Щоденні Служби Божі, численні вірні, що приходили до сповіді і причастя, просили про хрещення та шлюби, постійно додавали о. Василеві ще більшого запалу у служінні.

Таке енергійне і ревне служіння молодого греко-католицького священика не могло залишитися поза увагою тогочасних державних служб безпеки. 12 лютого 1970 року в празничний день Трьох Святителів о. Василя вперше арештували на хуторі Фійна, що біля Крехова. Основним звинуваченням о. Вороновському висунули той факт, що він окрім звершення Служби Божої, сповідав та хрестив дітей. Після цього о. Василя арештовували ще двічі: 12 лютого 1985 року у Львові (вул. Головацького, 34) та 1 грудня 1989 року в с. Хлопчиці. Проте перший арешт був найважчим, оскільки до нього о. Василь часто повертався у своїх спогадах, бо ж йшлося про тортури. При цьому він ніколи не згадував своїх переслідувачів злим словом, а просив у Господа для них ласки навернення до Христової віри. «Я так не раз сам думаю, що то є Божий допуст. Якби була Церква з’єднана, то, може, би цього не було. І Бог допустив, що прийшли безбожники до влади, і ту Церкву, яка нищила Греко-Католицьку Церкву, правдиву, потім Бог допустив. (…) Тому, якщо нині люди навернуться до Бога, я вважаю, що запанує мир, і нам треба тепер тільки молитися, щоби Бог дав ласку, щоби люди пізнали правдиву віру, ту, яку Христос нам дав».

За часів підпілля у катакомбному монастирі в с.Дора, що на Франківщині, жив ієрм. Мирон Деренюк. Він серед студійського чернецтва був знаним священиком-екзорцистом. Після його смерті у 1976 році о. Василь Вороновський став тим, хто узяв на себе нелегку ношу цього особливого священничого служіння. Молитви над хворими, а також молитви-екзорцизми стали невід’ємною частиною його покликання. Вже тоді серед народу о. Василь починає асоціюватися зі священиком-екзорцистом, який допомагає людям визволитися з тенет лукавого духа та стати на шлях служіння Господеві.

Кінець вісімдесятих років в окупованій Україні проблискував променями свободи. Відчуваючи це, о. Василь Вороновський ще більше активізує свою священичу місійну діяльність. Своїми проповідями, науками та молитвами він намагався піднести з колін свою Церкву, свій народ. За часів свободи основним місцем, де зазвичай перебував о. Василь Вороновський, став монастирський храм св. Архистратига Михаїла у Львові. Саме тут отець жив, трудився, молився. Водночас весь майже двадцятирічний період незалежності України о. Василь побував з місіями в багатьох куточках України, а також в деяких країнах Європи, у яких зосереджена велика кількість українських емігрантів (зокрема в Польщі та Італії). Окрім того, з 1992 по 1997 рік отець викладав Церковний Устав та був духівником Львівської духовної семінарії Святого Духа, яка щойно розпочинала відновлювати свою діяльність.

Переломною подією в житті о. Василія Вороновського за час незалежності України став пастирський візит блаженної пам’яті Івана Павла ІІ в Україну в червні 2001 року. У своїх проповідях о. Василь Вороновський щиро визнавав, що цей візит був для нього самого виразом визнання та знаком того, що всі терпіння, яких зазнала страждальна Греко-Католицька Церква не були даремні.

Часи незалежності України стали для ієрм. Василія Вороновського періодом найбільшої праці на духовній ниві. Він усюди їздив з місіями, проповідями та духовними науками. Єдиною метою, до якої він намагався провадити людей, було правдиве християнське життя та єдність з Богом. Саме тому в усіх своїх проповідях отець заохочував народ до чеснотливого життя, щоб «могти по смерті оглядати в небі Бога». Можливість оглядати Бога було метою всього життя о. Василія, якою він радо ділився з іншими.

У свій час Милосердний Господь почав наближати ієрм. Василія до цієї мети. 27 грудня 2006 року під час медичного обстеження у нього виявили злоякісну пухлину. Відтоді отець Василій переніс кілька операцій, які з волі Господа та при допомозі добродіїв, трохи продовжили його вік. 6 травня 2009 року Божого ієрм. Василій Вороновський відсвяткував урочисто своє вісімдесятиліття, з нагоди якого блаженніший патріарх Любомир Гузар нагородив отця грамотою. Незважаючи на поганий стан здоров’я, він до останнього служив своєму народові місіями і проповідями – саме так, як колись постановив собі перед священничими свяченнями. В липні 2010 року здоров’я єрм. Василя почало щораз то більше занепадати. Відчуваючи годину свого переходу до Господа, отець часто повторював: «Напевно, вже на вісімдесят другому році життя Бог хоче забрати мене до себе. Таки своє життя я прожив не на дармо, бо скільки охрестив, дав шлюбів, місій. Отже, я дуже вдячний Богу за все».

В останніх днях своєї земної мандрівки ієрм. Володимир-Василій Вороновський попросив уділити йому Велику Схиму. 21 липня 2010 року його рідний брат Владика Юліан Вороновський уділив йому Чин Великого Ангельського Образу, повертаючи йому при цьому ім’я його покровителя від хрещення – св. Василія Великого. Не будучи в силі служити Божественну літургію, ієрм. Василій до кінця своїх днів брав участь у літургії, яку щоденно служив при ньому владика Юліан. 31 липня 2010 року Божого о год. 5:40 у монастирській лічниці Сестер силосердя Св. Вінкентія о. Василій Вороновський відійшов до Господа, якого так гаряче бажав побачити.

https://velychlviv.com