Владика Володимир (Війтишин): Наша Церква ніколи не мирилася зі злом

А день перед тим, у суботу, з самого ранку, на святого великомученика Димитрія, незважаючи на щільний графік богослужінь, поїздок, зустрічей, владика Володимир погодився розповісти про часи легалізації  та початки відродження УГКЦ, про голодівку на Красній площі в Москві, розвиток Церкви за минулі 25 років, сучасні проблеми і виклики, які постали перед Івано-Франківською архієпархією, про жертовність і чин служіння віруючої людини.

Цього року, коли Церква відзначає 25-ліття легалізації УГКЦ, випав й інший ювілей архієпархії — 55-ліття митрополита Володимира. Які думки приходять вам на гадку з цього приводу? З висоти вашого життєвого досвіду й єпископської гідності розкажіть, що є спільним для священика і мирянина в чині служіння своєму народові?

— Звичайно, події, які відбулися  25 років тому, належать історії і, напевно, так було записано в Божих планах. Ті доленосні часи нагадують мені чимось сьогоднішній історичний період у житті нашого народу — народження нової України. Кожний такий етап є доволі важким, подібно до того, як для батьків народження дитини є завжди серйозним випробуванням, що пов’язане з великими терпінням, тривогою, переживаннями. Лишень у таких досвідченнях починаємо належно цінувати віру батьків і свою Батьківщину — Україну.

В такий спосіб починаємо глибше пізнавати любов до Бога, ближнього і до самих себе. Хоч часто за це пізнання доводиться платити дорогу ціну — життям найкращих дітей свого народу, як це було не раз і в інших країнах. Це ті, хто першими зрозуміли, що на гріхах несправедливості нічого доброго не збудувати. Коли сьогодні ми говоримо про новітніх українських героїв, які поклали своє життя на вівтар Вітчизни, то розуміємо, що вони пожертвували собою заради майбутнього українського народу та його держави. Щодо чину служіння, то у Святому Письмі він викарбуваний гранично просто для всіх віруючих у Христа людей: «Немає більшої любові понад ту, яка кладе життя своє за ближніх своїх». Саме в такий жертовний спосіб УГКЦ завжди сповняла свої священні обов’язки щодо Бога й людей і ніколи не полишала свій народ без духовного проводу. Навіть у ті радянські атеїстичні часи панування цілковитого безбожництва вона намагалася повернути людей до християнського життя: священики своїх вірних хрестили, вінчали, навчали й вели їх духовною дорогою до Бога, як практикуючих християн. Наша Церква ніколи не мирилася зі злом, а провадила свій народ до Христа добрим шляхом. Починаючи від псевдособору 1946 року, коли наш митрополит, а опісля патріарх Йосиф Сліпий, разом з усіма єпископами УГКЦ в часі переслідувань, гонінь і заборони УГКЦ не пішли на компроміс і співпрацю з комуністами, і коли всі вони стали мучениками й блаженними в цілій Вселенській Церкві, а інша частина за свої переконання як ісповідники Христової віри опинилася в сталінських тюрмах і концтаборах.

Так само й за панування на наших землях совєтського режиму Сталіна, Хрущова, Брежнєва завжди знаходилися групи священства й мирян і поодинокі віруючі постаті, які відкрито заявляли атеїстичній владі: Христова Церква в Україні існує.

Сьогодні видається неймовірним, коли у 1987 році УГКЦ виходить з підпілля, у 1988-му владика Павло Василик зі своїми учнями в Зарваниці збирають 10 тисяч вірних УГКЦ і відзначають 1000-ліття хрещення Руси—України, а наступного року владики й священики УГКЦ в серці атеїстичної держави виступають перед урядом СРСР з вимогою визнання Церквиѕ Пригадайте, як 30-літнім молодим священиком ви з нашими владиками та отцями на Красній площі в Москві розпочали голодівку за легалізацію УГКЦ.

У часи комуністичної «перестройки і гласності» за Горбачова греко-католицькі владики й священство розуміли, що нашій Церкві потрібно голосно заявити усьому світові про своє існування, щоб роздерти комуністичну «залізну завісу», яка відділяла нас від цивілізованого світу. Так появилась заява 4 серпня 1987 року про вихід УГКЦ з підпілля частини єпископів, священства й вірних, щоб на випадок арештів не обезголовити нашу Церкву і щоб друга частина єпископату і священства в Україні могла продовжувати служіння своєму народові й Богові. іншою доброю нагодою в часі декларування гласності і свободи совісті комуністичною владою Совєтського Союзу стало святкування 1000-ліття християнства. З одного боку, совєтська влада вкупі з Московським патріархатом руской Церкві заявляла, що вони є єдиними спадкоємцями «Кієвской Русі», а насправді УГКЦ й надалі залишалася в підпіллі. Згодом, щоб подолати цю дволичність, делегація єпископів і священства катакомбної УГКЦ вирушила до столиці Союзу. Це не була проста поїздка: ми поїхали в Москву з відповідними зібраними підписами наших єпископів, священства, монахів і монахинь та вірних, щоб домогтися від радянської влади легалізації і реєстрації УГКЦ. У ті часи така постава УГКЦ стала, напевно, єдиною реальною опозицією до «керівної і спрямовуючої сили СРСР» — компартії Союзу.
За цих умов планувалось добитися особистої зустрічі з генсеком компартії Горбачовим, але коли ми приїхали в Москву, виявилося, що він відбув з візитом до Китаю. Коли ж ми прийшли в приймальню Центрального комітету КПРС, нас ніхто не захотів прийняти і ніхто з урядовців не захотів з нами проводити будь-якої зустрічі. Мовляв, «ми вас не можемо прийняти як представників УГКЦ, бо її немає, бо ви саморозпустились, лишень можемо прийняти як громадян СРСР». Навіть чути не хотіли про прийняття й офіційну реєстрацію наших заяв і вимог. По короткій нараді владики і священики вирішили: якщо до 5-ї години вечора нас не приймають, ми оголошуємо в приймальні голодівку. Звичайно, нас швидко обступило велике число представників КГБ та інших органів, фотографували, переконували, але ми залишались стояти на своєму. Нас, напевно, врятувало від арешту те, що на нас звернули увагу ряд закордонних журналістів ще перед тим, як ми зайшли до приймальні. Вже за кілька годин вони почали вести репортажі на західних радіостанціях «Свободи» й «Голосу Америки» про те, що єпископи й священики підпільної УГКЦ розпочали голодівку за легалізацію своєї Церкви. Втім, ми також розуміли: підходить кінець робочого дня, приміщення будуть закривати й під тим приводом нас можуть забрати в зовсім інше місце. Тоді наша делегація єпископів і священства вийшла на Красную площу, яка була переповнена комуністичною атрибутикою, де стояв почесний караул біля мавзолею Лєніна із довгою колоною заблуканих душ до нього й від нього. Оскільки владики й священики — всі були в єпископських накидках і рясах з панагіями та хрестами, то можна лишень собі уявити, яке тоді ми враження справили на комуністичну владу червоної Москви, а разом з ними — й на іноземців...

А тим часом вірні УГКЦ Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопілля, Закарпаття, коли почули «ворожі голоси» з-за кордону, що їхні єпископи і священики, які їх сповідали, причащали, хрестили їхніх дітей й давали їм шлюби, оголосили голодівку в Москві, то найбезстрашніші з них разом зі священиками й монахинями швидко спакували найнеобхідніше у валізи й поїхали їх підтримати. Так самосвідомість і самоорганізація, а головне — жертовність галичан, які найкраще проявляють себе в критичних періодах української історії, знову дали про себе знати. В такий спосіб продовжилась безстрокова голодівка священства й вірних за легалізацію УГКЦ на Арбаті. і сьогодні, по 25 роках, постава тих простих людей, готових відкрито й гідно постояти за віру батьків і прадідів проти наймогутнішої атеїстичної держави тих часів, в мене викликає глибоку повагу й зворушення. Для мене вони направду святі люди, яких безнастанні ревні молитви привели до легалізації нашої Церкви й реєстрації в СРСР перших громад греко-католиків у грудні того ж 1989 року. А до незалежності України ще залишалося п’ять довгих років.

За минулі 25 літ вражає потужний розвиток УГКЦ у різних напрямах, зокрема й у відновленні та будівництві нових храмів. Хоч відомо, наприклад, як у центрі Тлумача, на місці збудованої вами церкви на честь 2000-ліття Різдва Христового, тоді ще Тлумацький декан отець Володимир Війтишин відправляв богослужіння під дерев’яним хрестом і в дощ, і в сніг. Тобто перед легалізованою Церквою постали поважні виклики, і не все так було легко, як може виглядати на перший погляд.

Коли на початках легалізації першим питанням стояла організація духовного життя громад і забезпечення їх священиками, то другим було — де наші вірні мають молитися. Адже комуністичний атеїзм знищив багато храмів, а ще більше наших церков Російська православна Церква Московського патріархату так і не повернула УГКЦ. Під цим оглядом я все згадую слова блаженнійшого Любомира Гузара представникам РПЦ МП: «Дайте мені документ, яку ви церкву збудували в Галичині, — ми вам її зразу ж віддамо!». А далі вийшло так: там, де була громада одностайною, ми мали храм, а де розділеною — легше було тоді, коли відбувались почергові відправи, а були такі ситуації, коли доводилось будувати нову церкву. Наприклад, за останні десять років тільки мені особисто як владиці випала щаслива участь освятити близько 100 храмів. Зауважу, що якоїсь конкретної програми фінансування Церкви з боку держави в будівництві храмів не було. Все відбувалося завдяки пожертвам доброчинців, жертводавців та фундаторів, а самі церкви переважно будували методом народної толоки, коли кожний вірний докладався до цього в міру своїх сил і можливостей.

Наступний етап розвитку Церкви — утворення нових архієпархій і єпархій, розбудова внутрішніх структур, розвій монаших чинів і згромаджень, реалізація серйозних соціальних проектів, активна діяльність харитативних служб, становлення й динамічна присутність у суспільстві духовних молодіжних організацій, оновлення катехитичної, місійної та паломницької праці, рух апостолятів, поважний розвиток духовної освіти від католицьких шкіл до університетів. Особливо яскраво це видно на прикладі розвитку духовної освіти Івано-Франківської архієпархії за останнє десятиліття: перша загальноосвітня католицька школа на Україні, католицький університет Що далі?

— Зауважу: не тільки нашої, а й Львівської, і Бучацької, і Тернопільської та інших архієпархій і єпархій. Скажу без перебільшення: всі наші єпископи багато зусиль і невтомної праці докладають до розвитку Церкви. Синоди єпископів виробляли стратегію розвитку відповідно до потреб і можливостей, а вже реалізація того чи іншого напрямів залежала від людей, що її здійснювали. Щодо католицької школи в Івано-Франківську, то ми зразу ж заявили: у випадку повернення будинку колишньої греко-католицької семінарії Церква відкриє там школу для громади міста. Зазначу, багато поважних достойників навіть не вірили, що школа відкриється. Але Церква сказала своє слово і його має тримати. Сьогодні ми бачимо іншу потребу громади: в місті є проблема дитячих садків, а батьки ледь не від народження дитини вже заклопотані, куди її віддати, і ставлять новонароджених у чергу. Церква, наприклад, хотіла б відкрити такий дитячий садок у центрі міста навпроти католицької школи, в будинку, де колись були єпископські палати. Чому в єпископському помешканні, збудованому Церквою, де арештували блаженного мученика єпископа Хомишина, ченців і черниць і звідки забрали їх до сталінських тюрем, сьогодні мають людей судити? Такий  стан є навіть певною моральною образою для Церкви і для тих мучеників та ісповідників, які вірно служили своєму народові і за те зазнали гонінь та переслідувань з боку атеїстичної влади. Чи не краще було б для громади міста, щоб там виховували дітей під опікою монахинь, як це колись було і як бачимо це сьогодні в католицькій школі? Нам не дає спокою і проблема дітей-сиріт, яких ми хотіли б також бачити в католицькій школі, але наразі Церква не має відповідного приміщення. Ми також хотіли б відкрити і дитячі ясла. Дякувати Богові, маємо в Івано-Франківську велике число монахинь різних монаших згромаджень, які готові працювати в цих напрямах. І припускаю, що вони працювали б не гірше, ніж подібні світські заклади. Словом, сьогодні Церква намагається належно відповідати на сучасні виклики, сама йде шляхом розвитку, як і в плані морального виховання хоче і може розвивати громадянське суспільство.

Як так сталося, що Івано-Франківська архієпархія наступного року стане місцем проведення Собору УГКЦ, який збере українських єпископів з усього світу?

Відповідно до канонічних приписів і статуту УГКЦ, через кожні п’ять років має відбуватися Собор цілої Церкви, який збирає представників від єпископів, духовенства, вірних з кожної єпархії України й інших країн світу. Саме на таких соборних зібраннях і виробляють план розвитку Церкви на майбутнє. Як знаєте, до нас часто навідувались і Блаженніший Любомир і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. і виглядає, що, на їхню думку, наша архієпархія вже доросла до того рівня, коли ми можемо на належному рівні прийняти таке поважне зібрання — Собор цілої Церкви — і відповідно його провести. А по його закінченні ще й відбудеться Синод Єпископів УГКЦ. Звісно, архієпархія свідома тієї великої відповідальності, яку на неї поклали найвищі достойники й архіпастирі, і ми знаємо, що ще маємо багато встигнути зробити до того часу. Втім, окрім праці духовних та богопосвячених осіб,   хотілося б, щоб цей Собор на Прикарпатті став місцем глибшого взаємного пізнання українців нашої держави й української діаспори у світі. На таких небуденних зустрічах часто зав’язуються доволі тісні й плідні стосунки між людьми, які приносять правдивий духовний хосен і цілком реальні матеріальні проекти як для наших громад зокрема, так і для престижу України в міжнародному вимірі. Також знаємо, що різні духовні, культурологічні, мистецькі й туристичні заходи, які показали б багатство й унікальність гуцульської й бойківської архітектури дерев’яних церков, розмаїття сучасних храмів івано-Франківська, унікальність природи нашого Прикарпаття й життя його громадян нашим поважним гостям, лишень додадуть позитивних моментів привабливості з боку потенційних інвесторів та інвестицій в господарку Прикарпаття. Як би мені хотілося, щоб до часу початку Собору гостей зустріли відремонтовані дороги, принаймні в Івано-Франківську.

Від важливих подій, до яких ретельно готується Івано-Франківська архієпархія наступного року, повернімося до сучасного стану справ нашого суспільства, яке хоч і виснажене збройною агресією Росії проти України, але залишається у своїх найкращих синах і доньках непримиренним щодо імперських зазіхань лютої «сестри» на Українську державу та її європейський вибір. Що робить Церква, аби на українських землях запанував мир?

Ще раз повернусь до того, з чого ми починали нашу бесіду: Церква наша завжди була зі своїм народом.

І в роки нищень та гонінь, і у часи відродження Української держави наприкінці минулого століття, а сьогодні — на Майданах, на сході України єпископи, духовенство, вірні ревно служать своєму ближньому і своїй Вітчизні. Знаємо і радіємо за капеланів нашої архієпархії, які вже добре послужили і продовжують служити потребуючим духовної опіки пораненим і військовим у зоні АТО. Крім цього, Церква намагалася збирати кошти на допомогу нашим військовим у зоні АТО. Щодо духовенства, то кожне богослужіння священик закінчує соборною молитвою за мир, бо добре знаємо всі, що найсильніша зброя Церкви — молитва. В архієпархії не перестають молитися за мир в Україні. В останні місяці спостерігаємо посилену молитву від різних молитовних груп і апостольств молитви до ще більших молитовних чувань і практик з боку монаших чинів і згромаджень та богопосвячених осіб; кожного вечора о 9-й годині закликаємо всіх вірних взяти, в міру своїх сил, участь в молитві миру; подібно до цього й молитовний міжконфесійний рух збирає щосереди іванофранківців на соборну молитву за мир «Молитва вервиці врятує Україну», а середа присвячена постуванню кліру і вірних за мир і спокій в державі. Бо Церква завжди стояла і стоятиме на захисті життя людини, її духовної свободи і гідності.

Роман Івасів