Владика Борис (Ґудзяк) про служіння серед мігрантів (3 ч.)

Розмовляла Світлана Духович: 

************

Чим відрізняється еміграція попередніх сторіч від нової трудової міграції?

Своєю історичною епохою. Це дві різні епохи і різний досвід. Попередні еміграції, на загал, не мали стільки високоосвічених людей. Однак у них була доволі традиційна, а тому чітка релігійна і національна ідентичність. Адже в 20-30-х роках у Західній Україні національна свідомість стрімко зростала. Над цією попередньою еміграцією тяжіло почуття відповідальності за Україну. Не було Української держави. “Мій брат, чи сестра в Сибіру, хтось інший загинув в УПА, а я тут вільний в Америці, чи в Німеччині, чи в Англії”, - або: “Чому я можу, а мої не можуть. Значить, я тоді мушу. Я мушу це все зберігати, мушу боротися за свободу народу і Церкви”. Було відчуття вини.

Сьогоднішній емігрант виїжджає з незалежної України. З різних причин це почуття відповідальності за Україну, за її свободу є іншим. Має певний вплив і не одне десятиліття радянського виховання. Але я бачу, що багато нових емігрантів є більш підприємливими, розпочинають власну справу. У попередній еміграції підприємців було дуже мало. Іншими словами, є і позитивні, і негативні відмінності. Але, я думаю, що певною мірою з громадського боку для нових емігрантів є більше викликів, оскільки вони чи їхні батьки пережили ці неймовірні травми тоталітарних режимів протягом ХХ століття на нашій землі. Те, що в Україні було вбито чи виморено голодом 15 мільйонів людей (такий злочин і такий великий гріх!), не може не мати соціальних наслідків. У цьому брало участь дуже багато людей. І цей порок тяжить над нами, він спричинив велику недовіру між людьми. Батьки вчили дітей удома: “Ти можеш думати одне, але цього не говори, ти говори щось інше. А якщо ти щось одне говориш, роби ще щось третє”. Павлик Морозов був героєм, якого ставили за приклад усім молодим, зокрема й молодим українцям. У Львові і у всіх більших містах була вулиця Павлика Морозова. Що зробив Павлик Морозов? Він, згідно з радянською легендою, здав свого батька до НКВД. Отже, приклад для дитини був: “Ти маєш здати навіть свого батька”. Тобто всі цінності, навіть найсвятіші стосунки між батьками і дітьми, роз'їдалися кислотою цієї ідеології. І не дивно, що бракує довіри між людьми. Тому корупція процвітає, тому наша політика така травмована. Це зцілювати непросто, і це переноситься також на наші поселення.

Які плани на майбутнє вашої єпархії?

У нашій єпархії (ми в січні стали єпархією) ми відважилися на щось таке, чого ще не пробував ніхто в нашій Церкві, - ми проводимо аудит. Стараємося оцінити принаймні в загальному душпастирський, канонічний, матеріальний, юридичний (щодо державних законів нашої нерухомості) і фінансовий стан єпархії. Це тривалий процес, який, сподіваюся, завершиться наприкінці цього року. Ми з'ясуємо, якими є наші найбільші виклики, потреби і проблеми. І дуже важливо, на мою думку, визначити пріоритети, щоб робити те, що найважливіше. Є одна настанова (базова), яка навіть не потребує аудиту: я б дуже хотів, щоб у нас всюди була гарна Літургія, щоб ми приходили до церкви і відчували таїнство, щоб обряд був повний, щоб спів був гарний, щоб була гарна іконографія. Це для нашого народу  важливо. Я побачив вже цього року, що наша праця над обрядом, над Богослужіннями (урочисті Літургії Різдва, Богоявлення, багатство наших богослужінь Страсного тижня і Великодня, наші дві великі Служби Божі в Нотр-Дам-де-Парі) — духовно зарядили нашу громаду.

Я б хотів, щоб була прозорість в адміністрації, у фінансах. Робота Українського католицького університеті, який сьогодні налічує 420 працівників, є прозорою. Шістдесят із тих працівників складають бюджет. Якщо стільки людей знає бюджет, то можна собі сказати, що всі знають бюджет — це не характерно для українських інституцій ні в Україні, ні в діаспорі. Коли люди не знають про такі речі, зароджується сумнів і скепсис. А це створює бар'єр у стосунках. Як доходити до спільної відповідальності? Це не просто. Але я переконаний, що в громаді є багато людей, які вміють робити різні речі краще від мене: і священики, і миряни, і мирянки. Я б хотів трішки тягаря зі себе скинути, ним поділитися. І я буду вимагати цього від людей, адже коли ти він когось вимагаєш, очікуєш, то визнаєш його гідність. Від кого ти не вимагаєш, правдоподібно, вважаєш, що він не може. А якщо він може і ця можливість реалізується, людина процвітає. Отже, я б хотів, аби було свідоме зріле духовне життя членів нашої єпархії.

На завершення просимо звернутися до слухачів.

Я хочу запросити всіх, хто буде 17 листопада в Парижі, о 3:30 в Нотр-Дам-де-Парі долучитися до нашої спільної молитви за жертв Голодомору. Крім того, запрошую до нашого катедрального собору в Парижі, де відправляють дуже гарні Богослужіння. Сподіваюся, що ми в Західній Європі будемо зустрічатися, що ми будемо їздити одні до одних, подібно як ми з Парижа приїхали на благословення відновленого собору Святої Софії в Римі минулого жовтня, як їдуть з Італії та Іспанії до Люрда. У цей час еміграції, віртуальних стосунків і глобалізації, на мою думку, паломництво і процесія “до”, процесія “з кимось і до когось” - буде мати велике значення. І тому такі радіопередачі, які нас єднають, дуже важливі.

Владика Борис (Ґудзяк) про служіння серед мігрантів (1 ч.)

Владика Борис (Ґудзяк) про служіння серед мігрантів (2 ч.)

Радіо Ватикану