"У Франції українці не повинні залишатись якимось ґетто", – владика Борис (Ґудзяк)

26 серпня 2012 року о. Бориса Ґудзяка висвятили на єпископа Української Греко-Католицької Церкви для українців у Франції та країнах Бенілюксу. Сам владика має амбітні плани. Своє служіння не хоче обмежувати суто для українців. Як він каже, його “єпархія має стати центром для людей інших віросповідань та різного кольору шкіри”. Владика Борис має великі плани, ними охоче ділиться і не боїться загадувати на 10 років наперед. Ми зустрілися з молодим єпископом у Римі, де проходила школа для нововисвячених єпископів з усього світу. Її єпископ Борис називає дуже просто – "baby bishop school". 

- Ви вже більше як рік є духовним батьком для українців у Франції. В одному з ваших інтерв’ю  ви говорили про те, що невдовзі хочете відвідати українців, студентів, які проживають у Франції та країнах Бенілюксу. Що ви побачили і що вдалося зробити за цей короткий час?

- Процес знайомства зі священиками та вірними триває. Ми його структуризували і почали працювати так, щоб це було не лише стихійне і приємне спілкування неформального характеру, а й певні спостереження і висновки, які з них випливають, мають бути зафіксовані для того, щоб дивитися чітко в майбутнє. Ми проводимо перший та наскрізний аудит щодо душпастирства, канонічних та юридичних питань, матеріальної бази і фіскального стану єпархії. Цей аудит відбувається з волі Патріарха (Блаженнішого Святослава, Глави УГКЦ. – Авт.) та Постійного Синоду нашої Церкви. Отже, ми відкриваємо сильні та слабкі сторони, загрози і можливості, тобто проводимо так званий SWOT-аналіз.

- Чи є вже якісь результати?

- До сильних сторін, насамперед, належить команда наших священиків – це молода група людей, які позитивно налаштовані і хочуть продовжувати працювати. Друге – це ревність наших вірних. Особливо це відчутно в Парижі, де, до прикладу, на Великдень було дві тисячі осіб. І щонеділі церква переповнена. Стає зрозуміло, що нам треба відкривати інші храми. Можу сказати, що є перспектива розвитку глибокого літургійного життя.

Проте є й слабкі сторони. І це, найперше, наш фінансовий стан. Мій попередник, владика Михаїл, хворів і не міг мене впровадити у стан справ. Виявляється, єпархія жила з дуже скромним бюджетом – 35 тис. євро на рік. Саме така сума відведена на всю діяльність центральних органів єпархії. Зрозуміло, що з таким бюджетом не може бути ні секретаря, ні канцлера, ні економа. Нині це ще залишається нашою слабинкою, бо єпархія потребує інфраструктурного розвитку.

Щодо небезпек, то вони такі ж, як і в інших українських громадах поза Україною – це асиміляція, яка дуже швидко відбувається. Сьогодні діти вже майже не спілкуються українською, їхні ж батьки ще не знають французької. Це означає, що між двома поколіннями вже існує культурний розрив та різні світоглядні характеристики, і вони є викликом не лише для нашої Церкви в діаспорі, а й загалом для всього світу.

Сьогодні консумізм, секуляризм та певний стиль субкультур зростають через сучасні засоби комунікації і утруднюють поринання на глибину. Людина не розуміє, ким насправді є, на чому будується наша гідність та яким є наш зв'язок із трансцендентним, тобто Богом і всім духовним.

- Франція нещодавно прийняла і ввела в дію закон, який легалізує одностатеві шлюби. Будемо щирі: існує небезпека заміни цінностей сім’ї та її розуміння. Це виклик для батьків, діти яких в сім’ї живуть родинними цінностями, а в школі вчаться того, що одностатеві шлюби – це також нормально. Як сьогодні французьке суспільство переживає ці зміни? І як ви, як духовний пастир, готуєтеся протидіяти їм?

- Дуже багато віковічних цінностей тепер перестають бути модними для молодого покоління. Це стосується не лише самого інституту сім’ї, а й такого явища, як спільна сімейна вечеря. Багато дітей сьогодні не знають, що це таке – обідати та вечеряти спільно з батьками в родині, що це означає – обідати без екрана (телевізійного. – Авт.). Не знають діти сьогодні, що це означає – проводити розмову, дивлячись одне одному в очі. І, очевидно, якщо немає, скажімо, спільної вечері, важко представити глибину Євхаристії. Якщо ти не розумієш, хто такий батько, і якщо ти його не маєш, то важко сприйняти Бога як Отця. Саме ось ці антропологічні виклики є гострими у Франції та всій Європі. Тому сьогодні треба шукати передовсім комунікаційні категорії, які допоможуть відповідати на ці виклики.

- У світлі заміни цінностей яким є першочергове завдання владики Бориса?

- Для мене першочерговим завданням мало б бути удосконалення французької мови. Я думаю, що покликанням українців у Франції є не бути якимось ґетто. У цьому світлі я наводжу приклад святого Петра, а саме, як він з’явився в Римі. Апостол Петро був дуже подібний до українців у Парижі. Він був з маргінесу імперії, і тут ми сприймаємось як з маргінесу і почуваємося змаргіналізованими. Ми не маємо документів, і апостол Петро теж не мав документів. Ми не знаємо мови і не маємо інфраструктури. Я себе питаю, який мав шанс Петро у Римі, де був імператор, сенатори, легіонери? Який шанс мав цей маргінальний єврей-рибалка без вищої освіти вплинути на потік цивілізації?

І думаю, що ми, які пережили переслідування нашої Церкви і бачили диво її воскресіння, покликані свідчити з надією, що ми можемо вплинути на курс всієї цивілізації, а не лише зберегти  маленьку хату, щоб в ній було тепло і затишно. Очевидно, що Петро не бачив наслідків своєї жертви. І ми теж не повинні очікувати, що зараз перед нами Париж чи Європа впаде на коліна. Але Петро був свідком правди, етики та любові. Це методологія нашого Спасителя Ісуса Христа. Я вважаю, що цим методом ми повинні керуватися.

Тому, пропрацювавши 10 місяців у Франції, я розумію, що головні орієнтири визначено ще від самого початку життя Церкви. Але як їх впровадити в життя? Для цього слід ще багато молитися та роздумувати. Таких цілей можна досягати у спільноті, у дискусії, і до всього цього треба підходити з гумором. Бо гумор є знаком, який вказує нам на присутність таїнства. Слід бути готовими до несподіванок, різких поворотів і непередбачених вибухів життя.

- Франція – це країна різних релігій та релігійних організацій. Як сьогодні відбувається ваш діалог з представниками інших релігій, зокрема з мусульманами, православними та католиками у Франції?

- Найперше хочу підкреслити, що ми маємо дуже гарні стосунки з православними українцями. Спілкуємося також з російським православним світом, який має доволі сильне і розвинене представництво в Парижі. Я колись навіть науково досліджував період розквіту православного богослов’я в 20-30-х роках у Парижі: про це, зокрема про Георгія Флоровського,  написав свою ліценціатську працю в Папському східному інституті.

У Парижі я мав також нагоду зустрічатися з грецькою спільнотою. Ми разом молилися за християнську єдність. Париж у ХХ столітті був центром православно-католицького діалогу. Блаженніший Святослав у своїй проповіді під час моєї інтронізації в Парижі підкреслив, що, крім душпастирського покликання, єпархія повинна засвідчити про нашу інтелектуальну присутність і нашу віддасть та заангажування у зближенні Церков, тобто екуменізму.

Щодо мусульман, то я з ними ще не мав нагоди зустрітися, але думаю, що наша єпархія буде не останнім плацдармом і не останньою лаболаторією для вироблення діалогу з цією потужною релігійною та культурною спільнотою.

- До праці в єпархії ви будете залучати одружених чи неодружених священиків?

- Я застав ситуацію, коли всі українські священики нашої єпархії, зокрема у Франції, неодружені, натомість у Бельгії є одружені. Для мене  важливо знайти священиків,  які готові ревно та жертовно служити, які досконало вивчать французьку мову і готові жити в непростих обставинах. Якщо в єпископа бюджет 35 тис. євро на рік, то ви собі можете уявити, як скромно живуть священики!

Я розумію, що в такі реалії не можна просто кинути людину, а треба впровадити. Майбутній душпастир повинен зробити наскрізь свідомий і підготовлений вибір. Наше душпастирське служіння у Франції та країнах Бенілюксу пов’язане з демографічною ситуацією українців. Основні демографічні процеси проходили в 30-х роках та післявоєнних роках минулого століття. В цих роках наші люди працювали на копальнях та металургійних заводах. З цього покоління залишилися лише старші люди і невелике число їхніх дітей, які згуртувались у маленькі спільноти-парафії по 10 чи 30 осіб.

Тепер ситуація змінилася. Думаю, що в Парижі є щонайменше 15 тис. українців. У посольстві України у Франції кажуть, що є близько 2 тис. студентів з України. Нам потрібен душпастирський підхід, який буде ультрасучасний, комунікативний, проникливо інтелектуальний і одночасно виходитиме з нашої традиції. Я думаю, що тут літургія, краса, ікона, спів і пісня будуть важливими засобами. Загалом нам потрібно рости, а це зазвичай болісний процес.

- Скільки до вас звернулося кандидатів і скільки ви готові сьогодні прийняти?

- Шістнадцять священиків вже служать у єпархії, але не всі вони працюють, так би мовити, на “повну ставку”, дехто з них допомагає римо-католикам, дехто вже у кволому фізичному стані. Зараз ми маємо 13 кандидатів. Ми разом зустрічалися в Карпатах: молилися, дискутували, навіть спілкувалися з їхніми нареченими. У молодому віці можна легше адаптуватися до радикально інших умов, зокрема добре вивчити місцеві мови: французьку, а також фламандську в Бельгії та німецьку у Швейцарії.

Наша інфраструктура є бідна і нас мало. У цьому є свої переваги:  коли небагато маєш, то не маєш що втрачати. Тому можеш бути вільним та радикальним у підході. Церква від нас очікує творчості. Важливо знайти підхід до людей  через сучасні комунікації та культуру. Єпископ є не для того, щоб панувати, а щоб служити.

- У Франції католики переважають значно. Як ставиться Римо-Католицька Церква до присутності греко-католиків на їхній території?

- Римо-Католицька Церква нам дуже допомагає. Більшість наших богослужінь відбувається в римо-католицьких церквах. Наша катедра – це храм, який ми маємо з ласки римо-католиків. Кардинал Андре Вен-Труа, Архиєпископ Парижа, виявив особливу гостинність під час мого переїзду до Парижа. Щороку відбувається відзначення річниці Голодомору. Цього року 17 листопада сам кардинал проповідуватиме на нашому Богослужінні. Його участь і молитва за жертв Голодомору буде популяризуватися між французами. Католицька преса та телебачення дуже позитивно поставилися до мого призначення. Вони транслювали в прямому ефірі інтронізацію. І, зрештою, без підтримки римо-католиків наш екзархат не став би єпархією. Цього року у квітні я брав участь у Конференції Католицьких Єпископів Франції, і вийшла  трохи анекдотична ситуація: я отримав два голоси на пост віце-президента Конференції. Можливо, хтось під час голосування натиснув не на ту кнопку, але все-таки кілька голосів за мене віддали. 

- Якою буде єпархія УГКЦ у Франції та країнах Бенілюксу через 10 років?

- Я думаю, що вона буде іншою. Я б хотів, щоб це була єпархія, де є прекрасне літургійне життя, де, входячи у наші храми, ти відчуваєш Божу присутність, у яких у тебе проникає таїнство.

Я б хотів, щоб ми були відкритими, щоб у наших парафіях були французи, араби, чорношкірі. Я дуже хочу, щоб у нашій єпархії були святі священики, святі священичі сім’ї, з яких буде випромінювати євангельська ревність. Ми не повинні боятися гострих питань і одночасно – вміти давати відповідь на них. Не можна бути тільки споживачами, потрібно також продукувати, давати від себе. Ми повинні бути місцем злагоди і примирення, міжетнічного, міжрасового, міжрелігійного діалогу. Я не думаю, що за 10 років ми будемо дуже великими, але я надіюся, що певні якості будуть визначати характер та ім’я нашої присутності.

Тарас Семенюк, журналіст. Рим, Італія, спеціально для "ДивенСвіту"