Отець Йосиф Казанова: «Україна – моя доля»

Його незвичайна доля – це захоплива мандрівка життям людини, що пройшла крізь решето випробувань, але досягла поставленої мети. Це повчальний урок багатьом із нас, почасти озлобленим і заблукалим, які безжально топчуть те найсокровенніше, що залишилося в спадок від дідів-прадідів…

З НАШОГО ДОСЬЄ

Хосеп Казанова-Марторель народився 26 грудня 1929 року в містечку Торейо поблизу Барселони. Вчився спершу в гімназії, а потім в університеті на правничому факультеті. Оскільки змалку мріяв про священичу чи, радше, місіонерську діяльність, то вступив до духовної семінарії в Барселоні. Після двох років навчання перевівся в Рим до Папської греко-католицької колегії святого Йосафата. Завершивши навчння, потрапив до Німеччини, де в 1960 році був рукоположений на священика. Після майже дванадцятирічного душпастирювання в Мюнхені за власним бажанням подався на місіонерську діяльність до Африки. У Того перебував упродовж дев’яти літ.  

Повернувшись до Німеччини, був призначений парохом української громади в Гамбурзі. Окрім цього, йому доручили обслуговувати ще й українські осідки в Скандинавії: Копенгагені, Стокгольмі, Мальме та Лунді.

У середині 1990-х років, коли прийшов час іти на пенсію, повернувся до рідного Торейо, де мешкає донині. Проте, коли нещодавно адміністратор української греко-католицької парафії, яка діє в римо-католицькому храмі Святої Моніки в Барселоні, а заразом координатор наших душпастирів у Іспанії отець Гектор Зіммер відбув у Аргентину, то отцеві Казанові довелося його замінити.

 

Торік у березні отець Йосиф (а саме так, на український манер, кличе його наша заробітчанська братія) знову завітав до Мадрида, аби провести тижневі великопісні реколекції для вірян української парафії Благовіщення, висповідати та причастити охочих. У неділю душпастир натхненно відправив Службу Божу, виголосивши проповідь.

Уперше він виконав таку ж місію років десять тому. Перед тим його візитом я довідався, що отець Йосиф, хоч і уродженець Каталонії, проте чудово розмовляє нашою мовою, навіть більше - послуговується нею під час відправ. Це викликало в мене своєрідний шок. Адже тоді ще не встигли вивітритися з голови згадки про українські реалії, коли росіяни, купу літ мешкаючи на наших теренах, так і не спромоглися «осідлати» нашу мову. А тут каталонець!..

Тоді ж мене певною мірою заінтригувало ще і його прізвище. Ні-ні, жодних паралелей з однофамільцем душпастиря – підкорювачем дамських сердець, що вважав себе філософом, легендарним Джакомо Казановою, не проводив. Навпаки вималювалася цікава противага: там – ловелас, тут – священик.

Зізнаюсь: оці дві обставини – володіння українською мовою і таке колоритне прізвище викликали величезну симпатію до отця Йосифа ще до знайомства з ним. Згодом, після кількох зустрічей з духовним наставником, а мені поталанило спілкуватися з ним навіть у його помешканні в Торейо, до симпатії долучилися ще й такі почуття, як повага і захоплення. Його добродушність, простота і щирість притягують кожного, неначе магнітом. Наприклад, під час минулого свого приїзду до Мадрида він навіть проповідь під час Богослужіння не став промовляти з амвона, а пішов поміж людей. А цього разу після завершення Літургії не відмовив нікому, хто хотів із ним поспілкуватися. І це, зауважте, в такі літа. Безперечно, мені також кортіло ще раз погомоніти з отцем, на що він радо пристав. Як плід тієї розмови, а також і попередніх, з’явилося це інтерв’ю.

 

- Отче, Всевишній, очевидно, підтримує вас своєю ласкою?

- Боже благословення відчуваю повсякчасно. Це з Його допомогою можу відбути Богослужіння, висповідати охочих, навіть подолати чималу відстань до Мадрида. Деколи відправляю ще й в недалеких місцевостях від моїх рідних теренів: Барселоні, Жероні, Гісоні. Господь ще дає здоров’ячко. Напевно, вважає, що я свою місію виконав ще не до кінця. Можу лише тішитися з цього і бути Йому безмежно вдячним.

 

- Передусім про найдивовижніше. Як ви, римо-католик, потрапили в лоно Української Греко-Католицької Церкви?

- Шляхи Господні незбагненні. Трапилося так, що після Другої світової війни в Барселоні відбувався Міжнародний Євхаристійний конгрес. Його учасниками серед інших були і три греко-католицькі єпископи. Тоді я вперше побував на Архиєрейській Службі Божій у візантійському обряді, яку супроводжував хор українських студентів Мадридського університету. Ця Літургія настільки приємно вразила мене, що вирішив будь-що познайомитися з її виконавцями. Від них дізнався про трагічну долю УГКЦ, про її велику потребу в духовних проводирях і місіонерах. І тоді ж у душі, перед Всевишнім, твердо постановив допомагати цьому народові, його Церкві, поки не забракне сил і вміння. Зробити ж для цього треба було багатенько: вивчити мову, пізнати культуру, звичаї, опанувати богослужбову літературу, літургійний спів. Та заняття ці були настільки цікавими, що поринув у них з головою. Згодом все докотилося до того, що опинився в Папській греко-католицькій колегії святого Йосафата в Римі.

 

- Вийшовши на емеритуру, ви не стали сидіти, склавши руки, а, познайомившись з українцями в Барселоні, надали їм духовну опіку.

- А хіба міг відмовити? На перші Богослужіння, що їх ми відправляли в третю неділю місяця в храмі Святої Надії, вчащало всього лиш понад 20 осіб похилого віку, котрі приїхали сюди під час війни чи відразу після неї. Вони ж попросили, щоб я служив по-каталонськи, оскільки їхні дружини й діти, які народилися й виросли тут, українською не володіли.

Приблизно в той самий час на заробітки почали прибувати ваші співвітчизники. Виникла потреба відправляти вже українською мовою. І поступово ми почали послуговуватися нею. У 1998 році спільними зусиллями організували тиждень української культури. Тоді до нас прибули вельми поважні гості: відомий історик з Парижа Жуковський, дослідниця історії церкви Софія Сеник з Рима, поет Іван Драч з Києва та владика Юліан (Ґбур). Зауважу, що цей захід запам’ятався не лише українцям, а й іспанцям.

 

- Як же сталося, що невдовзі під вашим, так би мовити, «крилом» опинився мало не весь Піренейський півострів?

- Очевидно, чутки про нашу парафію розлетілися за межі Барселони. І якось до мене звернувся єпископ сусідньої провінції Леріда, запитавши, чи не можу обслуговувати українську громаду містечка Гісона. Тоді там налічувалося майже 300 осіб. Я погодився.

Невдовзі до Барселони «заглянув» тодішній Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар). Він попрохав мене взяти під опіку українських вірних уже в усій Іспанії. Просив шукати місця їх компактного проживання. І якщо знадобляться душпастирі, сприяти їхньому приїзду.

 

- Проте, напевно, нелегко було виявляти наших земляків, які розпорошилися по всіх куточках країни Сервантеса?

- Я прирівнював себе до рибалки, який закинув вудочки в кількох місцях і пильнує, клюнула рибка чи ні. Ясна річ, цікавився, де живуть і працюють українці, намагався налагодити з ними контакт. Поступово почав освоювати нові місця. Спершу побував на самому півдні, в Уельві. Знайшов багато українців у Валенсії. Потім були містечко Вільяробледо в провінції Альбасете, столиця Наварри Памплона.

Надзвичайно цікавою виявилася «розвідка боєм» у Малазі. Там оповіли, що багато жіночок, зокрема українки, збираються на морській набережній. Деякі з них мають свій «особливий» інтерес щодо «сильної» статі. Ну, як туди заявитися мені, священикові? Але пішов. Наближаюся до того місця і починаю вітатися: «Слава Ісусу Христу!». Дехто здивовано витріщив очі, а дехто все ж відповів згідно з християнським звичаєм. До них і підійшов, завів розмову. Троє-четверо українських заробітчанок погодилися зібрати на Літургію земляків. І вже незабаром ми відслужили її в храмі Святого Івана. Прийшло 40 осіб, чимало з яких сповідалися. Скільки сліз радості тоді було пролито! А одній з жіночок я витирав навіть хустинкою обличчя, бо потекли «мальовидла».

 

- А чи не виникало перепон з боку іспанської ієрархії, вірних римо-католиків?

- Я б не вживав слово «перепони». Швидше були труднощі, пов’язані, так би мовити, з «проблемами росту». Найперше, іспанцям треба було добряче розтовкмачити, хто такі греко-католики. Деякі непорозуміння виникали, коли заходила мова про перебування тут одружених священиків. Тоді вже з’явився прецедент, оскільки в Торрев’єсі й Аліканте служив отець Олександр Дорикевич, котрий мав сім’ю. Потрібен був час, аби все увійшло у свою колію. Як мені довірливо казав один мій приятель-єпископ? «Розумієш, Йосифе, ми, владики, подібні до маринованої риби, якій треба певний час вимокнути, щоб бути готовою до вживання».

 

- Зараз ви відійшли на заслужений відпочинок. Чи задоволені зробленим?

- Знаєш, приємно, що мої старання не пропали намарно. Я, справді, тішуся, що тут є вже стільки священиків. Це ніби моє потомство. Повноваження координатора всіх українських душпастирів, делеговані мені Главою УГКЦ на початках, я передав молодшому отцю Гектору Зіммеру. Він через деякий час поїхав до Аргентини, а тепер його функції виконує отець Василь Бойко. Але за справи Церкви я спокійний, особливо після призначення апостольського візитатора, яким спершу був єпископ Гліб (Лончина), а тепер владика Діонісій (Ляхович). Та головне, що українські вірні згуртувалися навколо своїх парафій, які стали центрами не лише релігійного життя, а й суспільно-культурного.

 

- Ваша невтомна праця не пройшла повз увагу. Позаторік у листопаді Генеральний консул України в Барселоні Юрій Клименко вручив вам високу державну нагороду - орден «За заслуги» ІІІ ступеня. Якими були ваші почуття?

- Звичайно, дуже приємно. Приємно вдвічі, тому що настав час, коли українські державні органи відзначають працю священика. Вбачаю у цьому жесті глибоку вдячність усього українського народу.

 

- Чи так часто, як і раніше, виїжджаєте за межі Каталонії і як приймають вас українці?

- Мандрую значно рідше. Роки даються взнаки. Однак священики запрошують мене, аби відвідував їхні парафії частіше. Коли ж їду, то щоразу бачу щиру прихильність людей, які приходять до церкви. Це дуже втішно. Як і те, що зі мною хочуть поспілкуватися, сфотографуватися, запрошують мене в гості. Іноді виникають казуси, бо дехто гадає (є і такі, що переконані), буцімто я українець, якого доля вже давно закинула сюди, тому в мові відчутний акцент. Однак я цим дуже тішуся.

 

- А яке враження створилося у вас про нашого брата-заробітчанина?

- Заробітчани – народ працьовитий, виважений. Приємно, що поміж ними нема ворожнечі. У мене жодного разу не виникало підстав соромитися за них. Щоправда, в одному містечку шеф поліції попросив мене, аби я звернувся до мужчин з проханням менше заглядати в чарку. При цьому він дуже дивувався: випивають у вихідні багацько, але до праці в понеділок виходять як штик.

А ще переважна більшість заробітчан – люди побожні. Горнуться до Церкви, як можуть підтримують її. Захоплююся також і щирими почуттями ваших земляків, які не приховують їх, не соромляться. Знаєте, що для іспанців є найважливішим під час похорону? Не розчулитися і не заплакати. Люди приймають навіть заспокійливе, аби не розридатися. Мені це не подобається.

 

- Якої думки про наших корінні мешканці?

- Вважаю, що позитивною. Поступово налагоджуються добрі стосунки на парафіяльному рівні. Але, на мою думку, спілкування могло б бути більш тісним. Не кажу вже про світське життя. Хоча не може не тішити така деталь. Мої знайомі іспанські священики по-доброму заздрять мені, промовляючи: «Йосифе, ти щасливий, бо навколо тебе в’ється багато молоді. А ми маємо лише стареньких бабусь». І як мені не тішитися, коли доводиться давати шлюби, хрестити дітей?

 

- Щасливий ви, як з’ясовується, чоловік?

- Виходить, що так. Проте пік цього відчуття припав на неділю 21 квітня 1991 року. Тоді, пізно ввечері, я прибув до Івано-Франківська. Приїхав, щоб прочитати студентам духовної семінарії курс лекцій про Святі Таїнства. З цим приїздом, вочевидь, сповнилася чи не найбільша мрія мого життя: побувати на землі народу, з Церквою якого я  пов’язав свою долю.

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ
Мадрид, Іспанія