Отець Степан Сус: «Моє покликання - бути потрібним Церкві 24 години на добу»

Про це священик розповідає в новому відеопроекті Живого ТБ «Розмови за кавою».

А поговоримо, отче, про ваше покликання… Ви неодружений священик, а крім цього, не належите до жодного з монаших чинів. Чому ви обрали саме такий шлях? Адже в УГКЦ існує вибір щодо священства.

 Я брав за приклад для наслідування постать Ісуса Христа, який був неодруженим. Він служив людям, голосячи Добру Новину. Знаємо, що серед 12 Його апостолів були одружені і неодружені. Кожен обирає стан, який йому простіше переживати для того, щоб служити іншим людям. Гадаю, у кожного неодруженого священика чи богопосвяченої особи є багато часу для того, щоб повністю присвятитися Церкві. Для мене неодружений стан є можливістю 24 години на добу бути потрібним Церкві.

А як ваші батьки сприйняли ваш вибір? Вони вас підтримували в покликанні чи, навпаки, відмовляли?

 Батьки завжди хочуть бачити своїх дітей щасливими. Більшість із них, звичайно, прагнуть, щоб їхні діти були одруженими, щоби мати потім онуків. Якщо батькам правильно пояснити своє покликання, то вони певною мірою починають його розуміти. Тоді вони стають опорою, фундаментом, щоб дитина могла гідно виконувати свою місію. Неодружений священик переживає свої виклики і добре, коли є мати, яка завжди зрозуміє і підтримає. Ісус Христос також мав Матір – Марію, яка була поруч із Ним, та святого Йосифа Обручника, котрий підказував Йому в певні моменти його життя.

Чому ви обрали саме служіння військовим?

У той час, коли я почав цим цікавитися, в УГКЦ не було розвинене капеланство. Боязно було тоді сповнювати своє служіння у непарафіяльних формах душпастирства. А мене це дуже зацікавило, бо священиків є багато, але мало таких, які по-новому розглядають своє служіння і шукають відповідні методи. Бо душпастирювати курсантам – це одне, а солдатам – зовсім інше. Капеланові необхідно реагувати на всі ці виклики. Мені цей вид служіння є цікавим, бо тут є динаміка розвитку і тут потрібно говорити Правду, яку голосив Ісус Христос. А методи, як це робити, можна міняти.

 З якими викликами ви зіштовхнулися під час свого душпастирства? Чи до вас зверталися за духовними потребами у війську тільки греко-католики?

 До мене зверталися різні військові: починаючи від атеїстів, скінхедів, прихильників нових субкультур – закінчуючи глибоко віруючими людьми. Цікаво працювати зі скінхедами та людьми, які перед цим вели неформальний стиль життя. Для них армія стала зупинкою в житті. І, можливо, навіть успішною. Бо це їм дало можливість переосмислити життєві цінності. Та існує  питання віри. Сьогодні багато солдатів питають: де є Бог, якщо точиться така війна на Сході України?

 Що ви їм на це відповідаєте?

Я їм ставлю ще цікавіше запитання. Бо ж по обидві лінії фронту є віруючі люди. Зі сторони Росії воює «православна армія». Як тоді їх назвати? Тоді на чиїй стороні Бог є? Потрібно розуміти, що причиною війни є агресія. Агресія – свобода людського вибору, яку дав нам Бог. Господь ніколи нас не ловить за руку тоді, коли ми хочемо зробити щось погане. Він поважає нашу свободу, тому й допускає певні моменти, щоб ми почали усвідомлювати, яким цінним є наше життя і те, як далеко людина може зайти у своїй злобі, ненависті та підлості.

 Ви благословляєте тих, які йдуть на війну. Що ви їм кажете, як їх настановляєте?

Священики ніколи не благословляють на вбивство людей. У нашій державі ми ніколи не говоримо про «вбивць ворогів України». Ми маємо захисників України! Основний акцент в обороні кожна країна ставить на праві оборонятися. Ми не говоримо про вбивства. Ми просимо Бога захисту для тих, хто обороняє Україну, та за мир і спокій.

Я отримав повідомлення від одного нашого бійця, лейтенанта із зони АТО. У ньому він пише, що не боїться загинути. А боїться марної смерті (того, що він загине і нічого не зміниться в нашій країні). Тобто люди не так бояться кулі, а бояться даремного героїзму.

Що робити, щоб цього не сталося?

Великі зміни починаються з кожного із нас. А ще потрібно не мовчати, обстоювати правду і боротися за неї. Також ми не повинні бути байдужими. Людям легко бути байдужими. Це як тоді, коли сміття валяється в хаті, а хтось собі думає, що якась особа, можливо, прийде і поприбирає.

Ми пережили різні Майдани. Переживаємо війну в новому форматі і бачимо, наскільки зло може бути страшним, хитрим і брехливим. Для нас це боротьба зі злом. Бо таке зло, яке хоче нас знищити, сидить у кожному з нас.

Ваш храм став прихистком для людей під час Революції гідності. А зараз парафіяльна спільнота гарнізонного храму збирає чи не найбільше у Львові коштів для потреб в зоні АТО. За вашими спостереженнями, які люди найбільше жертвують на це?

Є різні випадки. Допомагають усі: від багатих до бідних. Хтось приносить кошти, хтось приносить теплі речі, хтось щось купує і надсилає нам поштою. А одна жінка якось принесла цілий мішок часнику, вирощеного власноруч. Вона залишила його біля скриньки, де кидають кошти, жертвуючи на потреби в АТО. То була справді цікава пожертва. Жінка підписала цей мішечок: «Щоб ви були всі здорові».

А була й ще одна, не менш цікава, пожертва… Одна дівчинка вперше обтяла свою косу. Волосся вона продала і заробила 800 грн. Ці кошти вона принесла до храму. А ще одна жінка, яка на ринку продає квіти, свій тижневий прибуток (3 000 грн) пожертвувала на потреби військових.

Тож ми є захисниками захисників України. Бо усвідомлюємо, що наша армія була спустошена. Ми свідомі того, що якщо не будемо підтримувати військовослужбовців, то бажання боротися в них пропаде. Більшість батальйонів тримається завдяки волонтерській допомозі. 

Який ваш рецепт щастя?

Рецепт щастя – це не те, як я себе почуваю, а те, як почуваються люди, які мене оточують. Якщо вони – щасливі, то і я щасливий. Щаслива людина бореться із різними викликами життя і знає, як це правильно зробити, нікому не завдавши шкоди.

Розмовляла Руслана Ткаченко