Новий ректор УКУ: «Я приїхав допомогти молодим людям України»

Як і коли ви дізналися про своє призначення ректором УКУ? 

Пропозиція, щоб я став ректором, прозвучала з вуст Блаженнішого Святослава та владики Бориса досить давно. Відомо було, що владика Борис переїжджає до Франції на парафіяльне служіння і мусить бути заміна. У нашому університеті відбулася дуже широка дискусія з приводу того, хто повинен його замінити. Було досягнуто консенсусу, щоб я очолив УКУ.

Якою була ваша реакція?

Я мав трошки інші плани – більше хотів займатися наукою. Я вже двадцять п’ять років працюю на різних адміністративних церковних посадах і вже сумую за роботою в архівах. Але Блаженніший попросив, щоб я ще на кілька років погодився бути ректором УКУ.

У кожному колективі є свої правила гри. Чи задовольняють вас правила гри спільноти УКУ? Чи хочете щось змінити?

Я б не сказав, що у нас є «певні» правила гри. Це все, що заклав і сформував владика Борис та його команда, працює бездоганно! У нас гармонійно складена спільнота і долю університету має право вирішити кожен її учасник. Щокілька років ми розробляємо стратегію розвитку УКУ. У процесі беруть участь усі: студенти, проректори, викладачі, науковці… Кожен має право висловити свої зауваження. Ми хочемо, щоб університет творили всі. Не так, щоб якась там група вирішувала, що має бути, а що – ні.

Коли людина бере активну участь у стратегічних рішеннях – вона почувається співавтором їх вирішення, співучасником цього життя. Я бачу, що люди це люблять і мають у цьому потребу.

Погано, коли в суспільстві є надто сильна вертикаль влади. За таких обставин когось можуть викинути за борт. А якийсь підлабузник може бути при владі дуже багато років, але бути не дуже цінним для своєї спільноти.

А є вже якісь конкретні напрацювання щодо стратегії розвитку університету?

Якраз у тій хвилі ми завершуємо напрацьовувати стратегію до 2020 р. І сенат, який засідав 8 червня цього року, за основу прийняв вже певні напрацювання. Але остаточне їх затвердження відбудеться на його виїзному засіданні в Римі 28 листопада цього року з нагоди святкування 50-ліття УКУ.

Серед головних положень, прийнятих сенатом, є, очевидно, розвиток університету. Можливо, не такий динамічний, як би ми хотіли, але порівняно з іншими вузами – він є динамічним. Ми стараємося так розвивати наш університет, щоб не втратити його якості, яку ми маємо на сьогодні. При створенні кожної нової програми чи відділу ми дивимось, чи це не зашкодить у тій чи іншій нашій справі – чи ми зможемо досягнути максимуму.

Очевидно, маємо гарну перспективу з розвитком будівництва нашого університетського містечка. Адже десь треба навчати, десь треба творити, десь треба мати місце для зустрічей, десь студенти мусять жити. Університет без будинків не може довго існувати. Будівельні проекти йдуть досить швидким темпом. У найближчих планах – побудова церкви, бібліотеки, інформаційного центру. Потім вже будемо думати про наступний корпус для навчання.

Дуже важливим моментом є розвиток нових напрямків навчання. Але для мене найбільш істотним є дбайливість про розвиток науки, – науки, яка має повертати до джерел, досліджувати історію наших земель, а на базі історичних досліджень розвивати наше богослов’я. Коли йдеться про історію Київської Церкви, історію Церкви в Галичині, то історіографія у цих питаннях є дуже скупою. Кажу це щиро як історик. Упродовж кількох років я вивчав джерела в архівах різних країн і бачив, скільки у них збережено документів нашої минувшини, яких досі ніхто не опрацьовував.

Найчастіше нашу історію пишуть чужинці і це дуже прикро. А історія – це матірна наука. Від неї виходить багато інших гуманітарних наук, зокрема й богослов’я. Чи можна зрозуміти богослов’я Київської Церкви, коли ми не знатимемо, як воно творилося, коли не будуть надруковані й опрацьовані архівні документи? Як можна говорити про партикулярне канонічне право, коли не знатимемо джерел?

Ви є родом із Жешівського воєводства (Польща). Для українців за кордоном завжди актуальним є питання збереження своєї ідентичності. Як вам це вдалось?

Завдяки дуже сильному патріотичному духу, яким жили мої батьки і діди. Якби не цей патріотичний дух, автентичний спосіб життя, збереження українства і любові до своєї Церкви – ми б не могли залишитися собою.

До найближчої церкви нам було понад 50 км – у гірському районі. Щоб доїхати до неї, треба було тричі пересідати на автобуси. Щоб у неділю потрапити на Службу Божу о 8:00 вранці – ми мусили виїжджати ввечері у суботу, переночувати в когось у тому селі, де була церква. Це було дуже складно. Церква в нас була теж нелегальною. Звісно, не так, як в Україні, але священики не могли активно проводити свою діяльність. Батьки і діди виховували нас з великою любов’ю до України, до всього українського. І таким чином ми це все зберегли.

Останнім часом у Польщі спостерігається нагнітання антиукраїнської істерії. Як ми повинні реагувати на це? Як нам далі будувати своє спільне майбутнє?

Каменем спотикання є наша спільна історія. І, як бачимо, це нагнітання негативної істерії відбувається на історичному підґрунті. Нам закидають не те, що є, а те – що було. Ніхто не скаже сьогодні, що українець – це «злочинець» чи «бандит». Завжди такі негативні виступи стосуються історії.

Ми повинні пам’ятати про те, що поляки мають сильно закодовану національну гідність. У них є високий рівень почуття якоїсь «наддержавності». Я це розумію – я там виховувався. Польща завжди була багатонаціональною країною, і, очевидно, поляки століттями були домінантною нацією у цій країні. В історії вони не завжди вміли відповісти на виклики тих національних меншин, які жили на території Речі Посполитої – чи Першої, чи Другої. Особливо це важко було зробити в міжвоєнний період. Вони самі у часі довгих років неволі криваво виборювали свою незалежність, але, коли цього прагнули українці, – не прихилилися до цієї ідеї. Відтак наступав кривавий конфлікт. Жорстокість протистояння провокувала воєнна дійсність. І, на мою думку, навіть якщо б не було Другої світової війни, то українсько-польське збройне протистояння було б неминучим, але, можливо, іншого масштабу.

Як колись, так і сьогодні поляки багато зусиль докладають до вивчення своєї історії. У цю сферу йдуть великі інвестиції – як з боку держави, так і з університетів. Поляки знають свою історію, розуміють її, але часто однобічно сприймають. Я брав участь у проекті Інституту національної пам’яті Польщі і бачив, який у них підхід, – з одного боку потужна матеріальна база і кадровий ресурс, з другого – політична «адекватність» досліджень. Чим нам мотивувати подібні підходи до минулого? Ми це досліджували в недалекому минулому і досліджуємо сьогодні, однак укотре нам знову історію переписують. Може, час на свободу для дослідників і об’єктивізм?

Коли подивимося на нашу історичну науку, то побачимо значно нижчий рівень досліджень. Хронічний брак фінансування, політизація науки, високий рівень корупції сприяють тому, що наші перлини наукових видань є дуже маленькими порівняно з тими ж польськими напрацюваннями.

Коли йдеться про «Волинську проблему», то часом аж виглядає смішно, як президент та прем’єр-міністр Польщі чи інші політичні та церковні діячі говорячи про кількість жертв серед поляків наводять цифри – від 16 тисяч до півмільйона. Польські історики дуже активно досліджують цей період українсько-польської трагедії, натомість ми ще не дочекалися поважного, об’єктивного дослідження з українського боку. Таким чином, поляки постійно «насаджують» нам свій варіант нашої і «спільної» історії. І так є у багатьох питаннях. Особливо це видно в історичних (необ’єктивних і однобічних) виданнях, які висвітлюють діяльність українського збройного підпілля, в тому числі й УПА.

Так само можемо себе запитати: що українці знають про міжвоєнний період? Думаю, що дуже мало. Особливо, коли говоримо про історію Галичини. Переважно з цього періоду нам відомо про одну лиш пацифікацію. Але чи відомо нам, що, наприклад, одного дня в польських арештах було майже тисяча священиків за свою приналежність до Греко-Католицької Церкви?

Наше незнання минулого – це не їхня проблема, це наша проблема. Але «багатства» наукових праць замало – потрібно спершу полюбити самих себе, полюбити свою державу і тоді вже працювати над вивченням історії. Це дасть нам можливість її розуміти та аргументовано давати відповіді на закиди та обвинувачення. Коли інші побачать, що ми знаємо своє минуле, що ми себе любимо та поважаємо – тоді і інші будуть нас поважати.

Після богословської освіти ви вступили на історичний факультет і почали професійно вивчати історію. Чим можна пояснити такий поворот на життєвому шляху?

Я завжди любив історію свого народу. Цікавився нею, читав багато. Але теж любив і богослов’я. У молодому віці багато залежить від того, кого зустрінеш на своїй дорозі. Я зустрів дуже доброго богослова-патролога, який приручив мені любов до патрології, що мені імпонувала. Я написав магістерську та інші роботи. Однак на певному моменті життєвого шляху я зустрів історика, з яким вдалось відчути смак дещо іншої праці. І далі почав працювати в історичній освіті. Коли ж я увійшов в архіви, то в них вже вповні «розсмакув» історію. Шість років свого життя я прожив в архівах.

Як впливала історична освіта на вашу душпастирську діяльність?

Спочатку я душпастирював у Польщі на Лемківщині, потім в Америці, а після цього знову повернувся до Польщі – в Ярослав. Історична освіта мені дуже допомогла у цьому служінні. Знання історії свого народу, історії Церкви допомагає у спілкуванні з людьми, особливо зі старшим поколінням, яке багато пережило і знало історію з власного життєвого досвіду.

Мені, як історику, було легко «колєґувати» з лемками, бойками, надсянцями, оскільки я писав докторат про міжвоєнний період нашої Церкви на Лемківщині.

Історична освіта мені дуже допомагає і до сьогодні, бо людині, яка розуміє історичний контекст, легше думати про сьогодення і майбутнє.

Вам більше до душі адміністративна робота в університеті, душпастирська в парафії чи наукова в архіві?

Звичайно, що найближча мені душпастирська діяльність. Я дуже люблю своє священство – без нього не уявляю собі, як мав би жити на світі. На другому місці я ставив би наукову діяльність, яка є тим, що захоплює моє серце. Люблю працювати в науці. Те, що останніми роками ненауково працюю, не дає мені спати. Щодо адміністративної діяльності, то, видно, маю якийсь талан, що Церква мене потребує. Уже 25 років, майже без перерви, виконую адміністративну роботу. Така є дійсність. Не завжди робиш те, що хочеш, а робиш те – до чого Церква кличе.

З відкриттям нового корпусу УКУ в університеті з’явилося багато вільного місця. Як ви збираєтесь його заповнювати?

Нам вже і так тісно. Коли ми проектували ці будинки п’ять років тому, наш простір ще не був уповні заповнений. Але зараз ми настільки розвинулися, що в нас немає жодної вільної кімнатки.

Якою ви бачите Україну в майбутньому?

Якщо б не вірив, що у неї велике майбутнє – я б сюди ніколи не приїхав. Один мій знайомий, колишній міський голова Дрогобича, якось в моїй присутності поставив перед собою питання: «Що ти робив, коли Україна росла в силі? Чи ти стояв у проводі, чи ти ховався десь і займався своїми проблемами?». Та одразу ж сам і відповів: «Я б не хотів, щоб мені в старості дорікали, що у важливі історичні моменти я займався своїми проблемами». Я так само хочу сказати: я приїхав допомогти молодим людям зрозуміти, що майбутнє України в їхніх руках. На кожному кроці я стараюся донести молодим українцям правду, що тільки від них залежить доля цієї держави. Очевидно, що я вірю в перспективу українців в Україні.

Михайло Галущак для ІА ZIK