Глава УГКЦ: «Справи віри і моралі не можуть бути децентралізовані»

Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав також бере участь у Синоді Єпископів Католицької Церкви, який проходить у Ватикані. Користуючись нагодою, редактор української секції Радіо Ватикану поспілкувалося з Блаженнішим Святославом. Під час розмови Предстоятель поділився із слухачами роздумами над ключовими темами, які обговорювалися під час дискусій...

 

Ваше Блаженство, добігає кінця XIV звичайна Асамблея Синоду Єпископів Католицької Церкви, яка в центр уваги поставила тему сім’ї. Розкажіть, будь ласка, які центральні питання піднімалися в синодальних дискусіях?

Якщо говорити про центральну тему, яка є осердям уваги отців Синоду третього тижня його діяння, це є питання можливості чи неможливості допускати до Святого Причастя тих осіб, які є розлучені і повторно одружені. А відтак питання відповідального батьківства, як про це говорить енцикліка Папи Павла VI «Humanae vitae».

Отож, це дві теми, які сьогодні в центрі уваги. Бо саме на тих два аспекти католицької моралі сьогодні найбільше чиниться тиск з боку різних секулярних кіл. Це викликає серйозне занепокоєння, зокрема і отців цього Синоду.

 

Коли ми говоримо про розлучених і наново одружених… Ще Папа Венедикт ХVI виявив досить чітку позицію Католицької Церкви в цій справі. Як під час Синоду Єпископів обговорювалася ця тематика? Як узагалі Церква може цим людям допомогти?

Гадаю, тут є одностайність отців Синоду, зокрема вона була підтверджена, коли був підсумок праці у малих групах. Це те, коли ми говоримо про Святе Причастя, зокрема про можливість чи не можливість Святого причастя для тих, хто є в стані тяжкого гріха. То це питання є не питанням якогось пастирського методу, це є питання доктрини Церкви, питання католицької віри, питання розуміння, з одного боку, як святості Таїнства подружжя, а з іншого боку, розуміння також святості і змісту Євхаристії як осердя, вершини християнського життя.

Ми абсолютно одностайно говоримо про те, що той, хто живе в стані тяжкого гріха, чи ми говоримо про ситуацію розлучених і повторно одружених, чи говоримо про будь-який інший гріх щодо Божих заповідей, навчання Церкви є незмінне – у стані тяжкого гріха до Святого Причастя не можна приступати

Я б сказав, що абсолютно в усіх звітах, які ми вчора заслухали, було сказано про те, що ніхто з отців Синоду не відчуває себе не просто компетентним, а вповноваженим ставити під запитання віру Церкви. Навіть коли виникало якесь глибоке занепокоєння, то синодальні отці не брали на себе відповідальності навіть щось голосувати «за» чи «проти», як, можливо, цього очікували певні журналісти.

Коли виникали спірні питання чи необхідність уточнити тему таїнственного життя Церкви, її сакраментології, тут отці Синоду говорили про те, що ми просто звертаємося до Святішого Отця, вкладаємо в його руки наше запитання і він як автентичний учитель та інтерпретатор традиційної доктрини Церкви поможе краще це пояснити.

Але для того, щоб наші слухачі чітко розуміли, у чому полягає сьогоднішня позиція отців Синоду, ми абсолютно одностайно говоримо про те, що той, хто живе в стані тяжкого гріха, чи ми говоримо про ситуацію розлучених і повторно одружених, чи говоримо про будь-який інший гріх щодо Божих заповідей, навчання Церкви є незмінне – у стані тяжкого гріха до Святого причастя не можна приступати. Чому? Коли Церква каже, що хтось є в стані тяжкого гріха не може бути допущений до Святого причастя, вона цим нікого не дискримінує, нікого не принижує, а навпаки таке навчання Церкви є великою захороною і материнською допомогою таким людям. Бо ми знаємо, згідно навчань святого апостола Павла, що Святе причастя можемо прийняти як на спасіння нашої душі, так і на наш суд або осудження. Отож згідно навчання святих апостолів і традиційного вчення Церкви, коли хтось приступає до причастя у стані тяжкого гріха, він ще погіршує свій стан, тому він чинить новий тяжкий гріх святотацтва.

Отож, сьогоднішнім питанням, над яким роздумували отці, було те, як допомогти тим людям, які живуть у стані такого тяжкого гріха і як з нього вийти. Яка є покутна дорога, по якій сьогодні Церква може повести людей до навернення, покаяння, а відтак можливості поправитися. Бо це є ті умови, згідно з якими людина може вилікуватися із стану тяжкого гріха.

Тут цікавим є внесок саме Східних Церков у тій дискусії, тому що десь, можливо, у латинському заході поняття про гріх є більш юридичним. Тобто гріх як певний переступ закону, за який наступає певна кара. Отож у багатьох простих людей складається таке враження: ага, раз я порушив закон, значить тоді я є покараний. Неможливість причастя – це є покарання для мене… Ну, то давайте тепер почнемо просити Церкву, аби це покарання в той чи інший спосіб можна було зменшити або відмінити.

У східній церковній духовності гріх розуміється не так, як переступ якогось закону, а розуміється, як страшна недуга, хвороба, яка потребує лікування. Тобто всяка покутня практика в розумінні східного богослов’я, є лікувальна, терапевтична. Таким чином ми допомагаємо зрозуміти багатьом нашим співбратам у єпископстві, що традиційне вчення Церкви про покутну практику, про можливість чи неможливість Святого причастя для тих, хто живе у стані тяжкого гріха, це не є якась сувора кара для когось, а це є дорога лікування та оздоровлення людської душі.

 

З цих слів можна зробити висновок, що Синод Єпископів не є компетентним, наприклад, у матерії догматичній, щоб зробити певні зміни, на що, мабуть, багато хто очікував у темі подружжя… Яка роль Синоду Єпископів Католицької Церкви, якщо ми говоримо про подружжя?

Я б хотів коротко пояснити компетенції Синоду, бо справді можу передбачити, що в певній мірі після того, коли Синод завершиться, буде певне розчарування в тих, які очікували сенсації.

Папський Синод не має компетенції приймати якійсь рішення і видавати якісь закони, тим більше якісь норми, які б могли міняти дотеперішню практику Церкви. Бо Папський Синод, на відміну від синодів Східних Церков, не є законодавчим органом, а лише дорадчим.

Цікаво було те, коли були оприлюднені висліди праці в групах, дехто навіть просив, аби назва кінцевого документу Синоду була уточнена. Тобто що це є поради Синоду звернені до Святішого Отця. Для Святішого Отця Синод єпископів є дорадчим органом, тому Святіший Отець є компетентний видавати ті чи інші законодавчі акти. Для нього є дуже важливо чути Церкву, як це розуміють отці, для того, щоб уточнювати доктрину Церкви, згідно з її традиційним навчанням, аби сьогодні люди могли її краще, повніше розуміти і згідно неї жити.

Деякі отці говорили про те, що ми абсолютно не відчуваємо себе компетентними навіть радити щось у випадку певних гіпотез зміни доктрини Церкви щодо Святого причастя тих, хто перебуває в стані тяжкого гріха. Ми абсолютно одностайні в тому, що сьогодні Церква мусить захистити святість і гідність подружнього життя як нерозривного союзу любові між чоловіком і жінкою.

Один з отців сказав таку річ, що в такій життєвій справі як причастя для тих осіб, які повторно одружені або ще не отримали декларацію про уневажнення першого подружжя, ми не почуваємо себе компетентними займати якесь становище. І на його думку, на це питання мав би відповісти, крім Святішого Отця, лише Вселенський Собор.

Отож бачите, з яким благоговінням отці Синоду ставляться до традиційного вчення Церкви і справді відчувають, що вони не є господарями науки Церкви, не є господарями тої Богом об’явленої правди про шлюб і сім’ю, а є слугами тої істини, яку повинні звіщати.

 

Чи синодальні отці застановлялися над питанням одностатевих подружжів, можливості їх існування?

У робочому документі взагалі питання явища гомосексуалізму порушувалося. Але отці одразу сказали, що воно немає жодного відношення до питання сім’ї, бо одностатеве життя не можна назвати подружжям. І як би якісь міжнародні лобі не тиснули на Церкву, Церква ніколи, згідно свого сумління, будучи вірною вченню Святого Письма, не змінить свого навчання на цю тему. Тому деякі отці рішуче висловлювалися про те, що питання гомосексуалізму потрібно вилучити з кінцевого документу, оскільки це питання не має нічого спільного з темою Синоду. Тобто покликання і роль християнської сім’ї у Церкві і у світі. Питання окремого вчення Церкви про статевість тут абсолютно не на місці.

Ми поважаємо особу, але рішуче застерігаємо її від гріхів. Ми з повагою ставимося до грішника, але не можемо ніколи похваляти його гріхів

Але з іншого боку говорилося про те, що людська особа не залежно від того, якими гріхами вона є обтяжена, є і залишається завжди образом і подобою Божою. Людську особу ми завжди мусимо поважати, незалежно від того, які її вчинки. Ми поважаємо особу, але рішуче застерігаємо її від гріхів. Ми з повагою ставимося до грішника, але не можемо ніколи похваляти його гріхів. Це те розрізнення, яке було завжди присутнє в дискусіях синодальних отців. Тому щодо теми гомосексуалізму між отцями є абсолютна однодушність.

Це надзвичайно велика трагедія, велике моральне зло пропаганда гомосексуалізму як якоїсь моделі поведінки чи навіть намагання на законодавчому рівні прирівняти такий вид співжиття до сім’ї. Такого типу тиск є зневагою сім’ї і подружжя як інституції.

 

Перед Синодом єпископів були поставлені дуже чіткі цілі – поглянути на сучасний стан сім’ї, а також призадуматися над душпастирством сім’ї. На що найбільше в цьому аспекті синодальні отці звернули увагу?

Я б щодо цього хотів згадати три основні теми. Найперше, саме через те, що інституція сім’ї як така є під дуже сильним тиском, мішенню сучасних нападів на Католицьку Церкву, усі говорили про необхідність ґрунтовно передумати оцю дорогу приготування молодої пари до Тайни подружжя. Дехто казав, що така дорога приготування може бути подібна до такого новіціату, коли спершу треба допомогти людині навернутися до Бога, віднайти коріння християнської віри в себе, стати справді живим членом Христової Церкви і живим членом живої парафії, щоб потім у тій Церкві, у тій парафії можна було в торжественний спосіб укласти Таїнство шлюбу. Тобто ця дорога приготування до шлюбу саме через те, що багато людей відходить від Церкви, втрачає розуміння християнської віри як такої і це і унеможливлює сьогодні серйозно ставитися до питання сім’ї і навіть гідно укладати подружжя чи гідно отримувати Тайну подружжя в Церкві. Тож, треба переосмислити процес підготування і допомогти людям, які сьогодні часто мають абсолютно відмінні ідеї, погляди на сім’ю від тих, про які навчає Католицька Церква.

Друга тема, яка була в центрі уваги, – яким чином супроводжувати молоду сім’ю, коли вона вже є повінчана. Бо є замало когось підготувати до шлюбу, повінчати, а потім покинути її напризволяще. Зокрема, багато отців говорили, що такими делікатними і вразливими є перші п’ять років подружнього життя. І саме в цей час молоді пари потребують особливого супроводу. Говорилося про те, що не тільки священики, але й інші зрілі подружні пари у парафії повинні супроводжувати отаких молодих у перших роках їхнього подружжя.

Третя тема торкалася душпастирської опіки над тими, хто є розлучений, хто пережив драму, а зокрема тих, хто живе в такому тяжкому стані розлучених і повторно одружених. Хоча вони живуть у стані тяжкого гріха, з якого самі не знають, як вийти, але вони не є викинуті чи виключені з церковного тіла. Для тих людей необхідна особлива увага. Найперше треба їм допомогти щонеділі бути присутніми на Службі Божій. Треба поцікавитися їхнім особистим життям. Допомогти їм зрозуміти, чому відбулася ця трагедія розлучення, допомогти їм насвітлити у світлі Божого слова Христового Євангелія їхній сучасний стан. А відтак шукати способів, як з нього вийти.

Багато говорилося про те, що потрібно допомогти людям розібратися у своєму сумлінні, бо багато є розлучених і повторно одружених де-факто не до кінця свідомо і добровільно потрапили в той стан. Об’єктивно вони є в стані тяжкого гріха, але суб’єктивно не завжди їхня особиста відповідальність за такий стан є повна. Якщо до кінця не було свобідної волі, що людина стала заручником тих чи інших обставин, то тут потрібно доброго духовного проводу, який би поміг людині розібратися в особистій відповідальності за той грішний стан, в якому вона живе. І тут ми багато говорили як про традиційну католицьку мораль, так і про новітні розмірковування, які б допомогли людям розібратися в таких дуже делікатних питаннях їхнього сумління.

 

У своїй промові 17 жовтня з нагоди святкування 50-ліття Синоду єпископів Католицької Церкви Святіший Отець Франциск наголосив на необхідності децентралізації у Церкві. Що це означає і який вплив це може мати на догматичне вчення чи душпастирство сімей?

Я б хотів дещо змінити акценти. Святіший Отець говорив про необхідність розвитку синодальності Церкви. Святіший Отець гарно озвучив, що означає синодальність Церкви. Він сказав, що Папа не є понад Церквою, що Церква – це є Божий люд. Про себе він сказав: я є охрещений серед охрещених, я є єпископ серед єпископів, я є наступник апостола Петра, єпископ Риму – тої Церкви, яка головує над усіма Церквами в любові. Гадаю, це дуже цікавий образ, який намалював Святіший Отець. І говорячи про необхідність такої здорової децентралізації, намагався підкреслити велику відповідальність місцевих єпископів і місцевих єпископських конференцій за життя Церкви в тій чи іншій країні.

Тут, гадаю, для нас, східних католиків є дуже цікаво слухати такий заклик Святішого Отця до всієї Католицької Церкви йти дорогою синодального буття. Тому що всі Східні Церкви є синодальними. Коли Папа говорить про децентралізацію, то тут варто вжити слово здорову децентралізацію. Це саме його бажання: надати більшої ролі і повноваження місцевим єпископським конференціям у тих чи інших країнах. Я б сказав, що це є той заклик, аби латинські єпископські конференції, можливо, з часом отримали такі повноваження, які ми маємо сьогодні як Східні Католицькі Церкви.

Справи віри і моралі не можуть бути децентралізовані. Кожна окрема церковна спільнота в тій чи іншій країні не може мати свою окрему віру чи свою окрему мораль

Наведу маленький приклад. Місцева латинська єпископська конференція не вибирає єпископів, не має права створювати нові дієцезії. Усе це вирішується в Римі, у Римській курії. Синод єпископів Східної Церкви, зокрема Української Греко-Католицької Церкви сам обирає єпископів для своєї Церкви. Ми є ті, що рішенням Синоду створюємо нові єпархії, утворюємо нові митрополії, рішенням нашого Синоду видаємо закони партикулярного права, згідно яких живе наша Церква. Натомість локальна єпископська конференція Римо-Католицької Церкви не має такого законодавчого права. Отож, гадаю, ця здорова децентралізація якраз є кроком для латинського єпископату до того способу церковного буття, яким живе сьогодні, зокрема Українська Греко-Католицька Церква, яка справді у своїй структурі є синодальною. Синод разом з Главою Церкви становить церковне тіло, яке має велику відповідність у впорядкуванні й душпастирському служінню своїй Церкві свого права.

Та на мою думку, є кілька засад, які не підлягають питанню децентралізації. Найперше – не може підлягати децентралізації віровчення і мораль. Справи віри і моралі не можуть бути децентралізовані. Кожна окрема церковна спільнота в тій чи іншій країні не може мати свою окрему віру чи свою окрему мораль. Ознакою католицькості Церкви є те, що по цілому світі вона однаково навчає, однаково сповняє Божі заповіді і однаково святкує Святі Таїнства. Якби це було децентралізовано, то Церква втратила б свою дуже питому ознаку своєї католицькості.

Тут, можливо, було певне непорозуміння, навіть у світських медіа, оскільки питання про децентралізацію прозвучало в контексті Папського Синоду про вчення Церкви щодо подружжя і сім’ї.

Є ще два аспекти церковного буття, які мають бути збережені для цілої Церкви. Це є питання Літургії, зокрема, коли йдеться про Латинську Церкву. Так само, коли мова йде про церковне законодавство, яке у своїй основі має бути єдиним для цілої Церкви, виключаючи, що ті чи інші країни можуть мати свої місцеві звичаї – це те, що ми у своєму праві називаємо партикулярним правом.

Тож, гадаю, крок до децентралізації має бути, у першу чергу, кроком Святішого Отця і Апостольської столиці до повноти життя Східних Католицьких Церков. І я сподіваюся, що така синодальна дорога буде цікавою і корисною для Католицької Церкви.

 

Така здорова децентралізація не буде мати якогось наслідку на догматичне вчення Церкви про сім’ю. Але в душпастирстві?

Думаю, одна така теж важлива думка, яка прозвучала як вислід праці в групах, що зокрема, коли мова йде про Святе причастя для розлучених і повторно одружених, це питання абсолютно не може бути предметом децентралізації, бо, наприклад, як було сказано в англомовній групі «А», що як би це питання віри і моралі було віддане на розгляд місцевих єпископських конференцій, то це було б великою шкодою для єдності Католицької Церкви, спільного вчення і розуміння про Святі Таїнства, а також видиме свідчення віри Христової Церкви. Таке питання не підлягає децентралізації. Хоча де-факто у африканських країнах Церква стикається з викликом полігамії, чого, наприклад, у Європі немає. Коли мова йде про християнську Церкву в мусульманських країнах, теж дуже серйозно стоїть питання мішаних шлюбів. Коли, наприклад, християнські подруги справді є в небезпеці втрати віри, бо в мусульманському подружжі є прямий тиск відректися від християнської віри. І майже не можливо виховувати дітей у християнській вірі.

Тобто є різні конкретні випадки, але, маючи однакові засади, спосіб їх конкретного виконання в тих чи інших культурах, які мають свої виклики, може бути різний. Але дорога, якою Церква веде своїх людей в тих різних культурах, – це є дорога до повноти життя сім’ї і подружжя, відповідно до вчення Ісуса Христа.

 

За кілька днів закінчується Синод єпископів у Ватикані. Як відомо, буде фінальний документ relatio finale…

Була праця в групах, були виступи отців у синодальній залі… Тепер Святіший Отець призначив редакційну групу, яка має всі думки, зауваження, прохання, пропозиції оформити у вигляді одного документу. Тому він і називається relatio finale – заключний звіт. Цей кінцевий документ представлять увазі отців наприкінці цього тижня і кожен його параграф буде голосуватися. Для того, щоб він був прийнятий, необхідно дві треті голосів. Цей документ є документом, який буде скеровано до Святішого Отця. Він не є рішенням Синоду, він не має жодної сили якогось закону, який би Святіший Отець мусив виконувати. Це де-факто порада Святішому Отцеві отців Синоду, які представляють різні країни, різні єпископські конференції і Східні Церкви свого права.

Святіший Отець може прийняти до уваги ці думки чи поради або не прийняти. За підсумком попередніх Синодів, після кожного такого діяння виходив окремий пастирський лист Святішого Отця, який називався Посинодальним Папським посланням. Потім уже Святіший Отець видавав свій документ, який мав нормативний характер. Яким буде цей підсумковий документ і яким буде це постсинодальне послання Папи, побачимо. Але ми всі сподіваємося, що члени редакційної групи дуже сумлінно і правдиво висвітлять усі думки, які були висвітлені і озвучені в синодальній залі, щоби можна було це представити як підсумок нашого синодального діяння.

 

Вислухавши багато доповідей, які прозвучали в синодальній залі засідань, з яким закликом ви б хотіли звернутися до священиків?

Найперше – дорогі отці, чувайте над християнською родиною. Дуже відповідально приготовляйте молодих подругів до шлюбу, тому що потім життя поставить перед серйозним випробуванням і вашу працю і, зокрема, особисте життя і щастя тих молодих людей.

Чувайте над християнською родиною, зокрема у перших п’ять років її життя. Будьте близьким приятелем і духовним батьком наших молодих подружжів. З особливою увагою ставтеся до тих, хто потерпів велике розчарування і травму розлучення. Чувайте над цими людьми, помагайте їм утвердитися в їхній християнській вірі і знайти світло Божого слова і ласку Духа Святого, аби оздоровитися від ран, які вони зазнали.

Я вже неодноразово повторював, що у ХХ столітті християнська родина врятувала і захистила нашу Церкву. А сьогодні нашим святим обов’язком є захистити і врятувати українську християнську родину.

 

Розмовляв о. Теодосій Грень, ЧСВВ