20-річчя архиєрейського служіння. Інтерв’ю з владикою Михайлом (Колтуном)

– Владико, що передувало вашому архиєрейському служінню?

– Думаю, що цього не могло би бути без дитинства, яке стало фундаментом мого служіння в Церкві. Я виріс у християнській родині.

Коли трішки збагнув християнське життя, пішов до монастиря, то протоігумен Филимон Курчаба запитав: «Чи хочеш у монастир і чи ти вже такий досконалий, щоб могти бути в монастирі?». Мені внутрішньо відкрилося і я сказав: «Ні. Я хочу бути досконалим».

– Як помічник протоігумена Отців Редемптористів, як відстоювали колишню церковну власність?

– Коли закінчилося переслідування, треба було відстоювати наші монаші позиції у світі. Доводилося говорити з владою, тогочасними власниками наших будинків. До таких дискусій я часто залучав протоігумена, щоби він чув розмову й усвідомлював, як складно передаються ці споруди. Але все йшло успішно і він зрозумів, що ці мої здібності в дальшому можна зреалізовувати.

– Як Вас покликали до архиєрейського служіння?

– У 1991 році мою кандидатуру висунули на єпископа. Як бачимо, аж у 1993 році Синод її схвалив, думаю, за пропозицією Филимона Курчаби, який на той час уже був єпископом. Такі єпископи, як владика Филимон, владика Михайло (Сабрига), Митрополит Володимир (Стернюк), знали мене, яким я є, і їхня пропозиція, видно, була Богом благословенна і мене призначили.

– Які Ваші спогади про єпископські свячення?

– Найбільше я тоді дякував Богові і тим людям, з якими зустрічався, співпрацював. Дякував своїм вчителям. Все пригадувалося – дитинство, наставники, священики-редемптористи, з якими я розділяв життя і служіння.

– Чому саме в місті Зборові утворили осідок нової єпархії?

– У Східній Конгрегації був архиєпископ Мирослав (Марусин). Сам походив із Золочева. Він запропонував створити єпархію у Зборові, бо знав його історію, весь той край. Це історичне місце знала вся Україна і тому обрано Зборів.

– Як відбувалася інтронізація у Зборові?

– Інтронізація, вручення жезла відбувалися у храмі, а Літургія – на міській площі. Ще досі пам’ятаю, як Блаженніший Любачівський, владика Сабрига, владика Курчаба стали на могилі (Зборівської битви) і нас зустрічав хор, дорослі та діти.

– Якою була Зборівська єпископська катедра?

– Кожен собі уявляє, що це щось величне. А коли я йшов на катедру, мені мама дала ковдру, матрац, бо й ліжка там не було. А Мирослав (Любачівський) каже: «Я тобі найцінніше даю – я тобі даю людей».

– Як Ви організовували структуру єпархії?

– Владика Михайло (Гринчишин) мені тоді сказав: «Ти став новим єпископом, добре приглядайся до всього, зразу нічого не роби». Очевидно, не щоби нічого не робити. У мене виникла думка: «Чи я собі єпархію вибирав? Не вибирав». Так і людей, і священиків не вибирав. Тому доводилося себе спрямовувати на те, щоби пізнати цей вимір священиків, вірних, храмів, умов життя.

– Як змогли консолідувати священиків? Які Ваші перші кроки?

– Тоді було 80 священиків (тепер – 240) і 70 семінаристів. Хто з переслідування, хто з різних семінарій, хто-де вчився, ніхто нікого дуже не знав й умов для такого спілкування не було. Мені допоміг Митрополит Максим (Германюк) із Канади. Він погодився приїхати і прочитати лекції про ІІ Ватиканський собор, Католицьку Церкву, завдання Церкви, її місію. Це священиків гуртувало навколо тих завдань, які ставить Церква.

– Які основні завдання стояли перед Вами?

– Окрім заснування нових парафій, треба було допомогти священикам, бо були такі, що мали по 11 храмів. Моє завдання – забезпечити священиками. Спочатку доводилося працювати зі священством. Якщо відкривалися нові парафії, то люди самі працювали. Від мене хотіли тільки благословення і присутності на освяченні храму.

– Як Ви починали служіння в Києво-Вишгородському екзархаті?

– Парафії, які там були, – це горстка людей, що збиралася в хатах. І мене заохочувало те, що смак підпілля виражався в тих неорганізованих громадах. Священики приїжджали до мене, я їхав у Крим, Донецьк, Центральну Україну, щоби послужити людям. Згодом почав збирати священиків зі всієї України на вишкіл у Ворзелі.

– Для чого в 2000 році було створено Сокальську єпархію?

– Коли Церква себе відчула і єпископи зрозуміли, як краще формувати єпархії, то суто за адміністративним принципом робився поділ. Тернопіль мав розбудовуватися в митрополію і Львів потребував більше єпископів. Тоді мене перевели на територію Львівської області.

– Розкажіть про організацію капеланського служіння у війську. З чого все починалося?

– Почалося з того, що я служив у війську, у морфлоті, на півночі. Потім більше розвинулося, коли переїхав до Києва. Легше було домовитися з військовими частинами, ніж із Міністерством, щоби туди нести Боже Слово. Тому я працював так: домовлявся з командиром і він дозволяв різдвяні чи великодні спілкування. Так капеланство виникало у військовій структурі і щораз більше розвивалося.

– Чому в 2007 році єпархію почали називати Сокальсько-Жовківською?

– Усі знали про Сокаль, бо там відбувалися передсоборові наради, коли приймали унію… Так стала єпархія Сокальською. Згодом місцем для адміністрування обрали Жовкву. Жовква – це історичне місто, духовний центр, знаний не тільки в Україні. Тому відбулося перейменування. Думаю, воно збагачує вимір Церкви.

– Які основні напрями розвитку діяльності єпархії?

– Найперше – це Євангелізація, бо є ще безліч людей, які не чують Євангелія. Формування катехитичних, прицерковних шкіл. Також бачимо в нашій єпархії такі напрями розвитку діяльності, як: шпитальне капеланство, молодіжне капеланство, парафіяльні братства, які проходять духовне оновлення, військове капеланство, в’язничне капеланство і соціальна праця «Карітас».

Розмовляв д. Роман Грица,
прес-секретар єпархії