Сестрі служебниці Мироні Склянці виповнилося 95 років

Коли спостерігати за похилою віком монахинею, впадає в око таємнича мовчазність, простота і скромність. А коли уважніше приглянутися, прислухатися, то можна відкрити цінні скарби − проникливі очі випромінюють велику доброту та життєву мудрість; спрацьовані руки, складені для молитви, свідчать про близькість Того, для кого вони все життя працювали; гаряче серце відкрите до кожного – воно щиро любить, співчуває, потішає.

29 жовтня 1922 року в мальовничому селі Клюсові (1 км від Кристинополя) у побожній християнській родині Семена Склянки та його дружини Євдокії побачила світ шоста дитина − донечка. Під час хрещення вона отримала ім’я Анастасія.

Семен Склянка був чесним і працьовитим хліборобом. Його дружина займалася домашнім господарством. Велику увагу подружжя приділяло християнському вихованню своїх дітей. Вранці та ввечері побожна родина спільно молилася, а в неділю та свята поспішала до Кристинополя на богослужіння до монастирської церкви Святого Юрія отців василіан (оскільки церква в Клюсові згоріла). Настя разом з іншими хлопцями і дівчатами належала до молодіжного церковного хору.

Ця християнська родина виховала двох служебниць. Старша сестра Насті Анна в січні 1928 року вступила до новіціату Згромадження сестер служебниць у Кристинополі. Під час облечин Анна стала с. Амфіяною.

Але повернімося назад, до раннього дитинства Насті Склянки. Настя почала відвідувати захоронку, яку провадили сестри служебниці при Новіціатському домі у Кристинополі. Про свої дитячі роки с. Мирона згадує:

«У 1927 році я, Настуня Склянка, з громадкою моїх ровесниць стала ходити до Кристинопільської захоронки із села Клюсова польовою доріжкою, обабіч якої филювали лани збіжжя. При дорозі росли коноплі, картопля і конюшина. І ми, селянські діти, тримаючись долонями своїх рученят, ішли, слухаючи і подивляючи всю природу, навіть не відчуваючи втоми».

З цих спогадів видно, що дівчинка була розумною, доброю, мала поетичну душу. Своїми невинними оченятами вона вміла побачити чудову красу Божих створінь. Ці хвилюючі миті раннього дитинства назавжди закарбувалися в серці малої Насті Склянки.

Початкову чотирирічну освіту Настя отримала в рідному селі, закінчивши в 1932 році школу. Батьки, бажаючи, щоб їх дитина навчалася далі, віддали Настю до народної школи у Кристинополі, де дівчина закінчила 7 класів. Настя Склянка старанно вчилася, тягнулася до знань. Про це свідчить її свідоцтво про закінчення школи, в якому дуже добрі оцінки. Сестра Мирона з вдячністю згадує шкільних вчителів, а особливо катехита о. Василя Шалагу, ЧСВВ. Навчаючись у школі, Настя з іншими дівчатами належали до «Апостольства молитви» при церкві отців василіан.

Після закінчення школи Настя роздумувала про своє покликання. Із її рідного села багато дівчат вступили до монастиря. Татова рідна сестра вступила до сестер служебниць і померла новичкою. Також приклад старшої рідної сестри заохочував юну Настю відповісти на поклик Христа. Дівчина відкрила батькам своє щире бажання вступити до монастиря.

Сестра Мирона згадує: «Хоч тато були трохи противний, казав, що вже є двоє з родини (моя тітка і моя рідна сестра, на десять років старша за мене), що вистарчить, але мама казала, що, якщо Бог хоче, я тобі, дитино, не перечу. Я не мала перепони, не було в мене ніякого чуда, видінь, сну, життя йшло нормально».

Семен та Євдокія поблагословили свою другу донечку на дорогу служіння Богові. Настя вступила до монастиря до новіціату в Кристинополі 25 лютого 1939 року.

У спогадах с. Мирони залишився опис Новіціатського дому в Кристинополі. Ця духовна колиска, в якій навчилися робити перші кроки духовного життя стільки поколінь сестер служебниць, залишила гарні враження у пам’яті с. Мирони. Вона дуже докладно розповідає про цей дім: «О, ми пам’ятаємо цей двоповерховий дім… була фірта, а в ній віконце з гратами і ручка до дзвінка. О, як тривожно билось серце, коли простягнена рука взяла за ручку й потягнула в долину… В домі залунав дзвінок і через хвилину вийшла сестра-фіртіянка з ключем у руці, двері відчинила і в гостинну запросила».

Швидко пролетів час кандидатури, настали облечини. Читаючи хроніку Новіціатського дому за 1938 рік, можна простежити за тим, як відбувався обряд облечин:

«Облечини відбуваються перед Службою Божою. Священик сидить в кріслі і чекає на кандидатку, котра має облекатись. Впроваджують її зо свічками дві сестри-новички. Кандидатка одягнена в довгу синю сукенку, на голові має білий серпанок довгий до землі й віночок з синіх незабудок. Цей стрій впроваджено в листопаді 1938 р. Кандидатки в тій одежі дуже гарно виглядають».

Під час облечин, які відбулися 28 серпня 1939 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці в каплиці Кристинопільського новіціату, кандидатка Анастасія Склянка отримала чернече ім’я с. Мирона.

«В новіціяті ми набували досвіду Марії і Марти, як Бога любити, себе пізнавати, чесноти плекати. Наслідувати життя Ісуса і Марії і наших засновників – с. Йосафати і о. Єремії», - згадує с. Мирона. Під проводом магістра новіціату о. Платона Мартинюка, ЧСВВ, та вчительки с. Ольги Дикун кандидатки й новички вивчали та практикували духовне життя і Конституції, а також виконували різну роботу згідно з харизмою Згромадження – лікування хворих, ведення захоронок, пошиття церковних риз та різних господарських і домашніх робіт.

Про роки свого новіціяту с. Мирона згадує:

«Отець маґістр пояснював нам Літургію, катехизмову частину ми вже знали. Сестра вчителька говорила про порядок, який має бути в духовнім житті: про розважання, як сповідатися, працювати над своїми блудами, як заховуватися взагалі; як вбиратись, митись, їсти і при людях чемно сісти, жадних збитків не робити, ногами дуже не стукати... Треба було вміти варити в кухні, накривати столи, обслуговувати, мили посуду. Часом посуду треба було попелом обшурувати. Вчилися прати, прасувати. Таку капку випрасувати! Ага?! Треба було ся вчити. Прасували праскою на вуглі. Треба було вважати, щоб не загорітися, задихувалися, було таке, що ледве рятували... Ходили на поле, на сіножать ходили».

Через тиждень після Облечин на новіціатський будинок впали німецькі бомби. Ніхто з сестер тоді не постраждав, але сам будинок дуже потерпів. Однак його вдалося відремонтувати. За урядування німців життя в Кристинополі йшло нормальним ходом.

29 серпня 1941 року с. Мирона Склянка склала перші обіти. Під кінець 1941 року її призначили на спільноту до Старого Самбора провадити захоронку. Спогадуючи про ці події, с. Мирона розповідає: «Священик оголосив в церкві, що вже є сестра-захоронярка, і треба буде, щоб приводили дітей до захоронки. Крім того, що ми мали захоронку, ще був сиротинець. То околиці гірські. Із гірських сіл приходили діти-сироти, бідні бойченятка. Вони такі... оперезане, бідне, шнурочком по голому животику. Ті животики такі повні, рахітичні, ніжки... Нещасне таке дитятко, сирітка... Однак в нас догляд мали добрий, бо комітет старався про те, щоби діти мали і харчі, і догляд».

Сестра Мирона дуже любила роботу в захоронці. Отримані в новіціаті знання вона намагалася впровадити у практику. Щоб вдосконалити свій професійний рівень, с. Мирона у 1942 році закінчила курс провідниць дитячого садка в Старому Самборі, а у 1944 р. – у м. Львові.

Та в 1944 р., із приходом радянських військ, у Старому Самборі почалися переслідування релігії та духовних осіб. Спочатку сестер у брутальний спосіб вигнали з нього. Недалеко біля церкви знаходився парафіяльний будинок − «вікарівка», в якому до приходу радянських військ мешкали священики. Сестри перейшли жити туди, оскільки священики виїхали за кордон.

У травні 1946 року, після псевдособору, сестри Діогена Кулинич, Амфіяна Муж і Мирона Склянка із Старого Самбора переїхали до Львова.

Сестра Валерія Дубик, головна секретарка, незважаючи на переслідування з боку радянської влади, намагалася згуртувати сестер. Вона повідомила їх, що є робота в туберкульозній лікарні. Директор лікарні, пан Григорій Чемерис, погодився прийняти черниць.

Сестер помістили в маленькій стриховій кімнатці в лікарні. Сестру Діогену оформили кладовщиком чистої лікарняної білизни, с. Мирону і с. Амфіяну – до хворих у палаті. У цій лікарні працювали більше як 10 сестер, настоятелькою була с. Валерія Дубик.

Сестри, як могли, підтримували одна одну. «Хочу сказати, − згадує с. Мирона, − що така була між нами любов, таке співчуття – одна другій помагали, як бачили, що тій щось недостає».

Сестра Мирона згадує про небезпеки, які чатували на кожному кроці: «Хворі були дуже важкі - відкрита форма, часті кровотечі. Але то були дуже молоді. І були навіть діти. Були чоловіки і жінки. Були і фронтовики. То були такі, що вони в нічого не вірили – атеїсти, і ще гірше можна сказати. Різні прокльони можна було чути від них. Але ми однаково відносилися і до них, і до тих. Бачили лікарі і самі хворі, що ми – монашки. Ми мали на документах, на своїх паспортах знимки в законному убранні, і вони знали, що ми є монашки. Але згодилися, щоб ми працювали, бо не дуже спішилися росіянки йти до лікарні з відкритою формою туберкульозу. Вони воліли десь йти там, де можна набути якісь продукти. А тут що? Себе треба було віддати в жертву».

У цих нелегких обставинах сестри продовжували жити згідно з харизмою Згромадження, із самопожертвою йшли туди, де була найбільша потреба. Бо саме тут, у лікарні для хворих з відкритою формою туберкульозу, була велика потреба. У лікарні було велике поле для праці. Багато хворих зі східних областей України були нехрещені. Часто хворі просили сестер священика. Вони казали: «Сестрица, я хочу креститься, бо я некрещеный. Сестрица, я хочу умирать так, как они умирают. Я хочу, чтоб мне простили грехи. Дайте мне священика, дайте мне батюшку».

У цій лікарні працювали також підпільні священики, котрих радянській владі ще не вдалося виявити і заарештувати. У бухгалтерії працюли о. Сінгалевич, о. Петро Гураль, ЧСВВ, о. Йосиф Годунько був фельдшером, о. Дмитро Владичинський – лаборантом, о. Павло Маїк, ЧНІ, − постачальником, о. Володимир Романів – кочегаром, вихованець семінарії Никодим Каракаш був адміністратором.

Сестра Мирона згадує цікавий випадок навернення та оздоровлення однієї жінки: «Була така хвора... молода ще жінка. На неї вже махнули рукою, що вона не буде жити. Але сестра, як робила їй перев’язку, вона старалася завжди щось такого сказати для підтримки духа. Вона тоді звірилася, та хвора. Каже: «Сестрица, я некрещена. Я так хотела окреститься». – «Добре, Кірочка. Почекаємо ще два-три дні. От будуть празники, і прийде... Я попрошу. Тільки ти нікому не говори». – «Ну, что Вы! Я никому не буду говорить». Так і сталося за кілька днів. Вона сама, сестра її трошки підучила, а потім ще прийшов священик, отець Селезюк, то ввечері підготовив її, охрестив її, дав їй Святе Причастіє. Ви знаєте, від того часу вона почала приходити до здоров’я: рана гоїлася. Через кілька днів жінка була здорова і з радістю промовляла: «Сестрица, я здоровая. Меня Христос оздоровил. Смотрите, я уже совсем здоровая».

У 1948 році, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, сім сестер служебниць склали вічні обіти у Львові, у домі на вул. Мучна. Серед них була с. Мирона Склянка. До цієї важливої події сестри підготувалися через реколекції, правда лише триденні, бо не було можливості робити довші. Реколекції проводив о. Петро Гураль, ЧСВВ. Він навіть дивувався, кажучи: «Я вас, сестри, подивляю, в таку пору, як тепер – війна, таке незнання, − а ви відважилися посвятитися. То ласка велика Божа, і треба її цінити».

У 1952–1954 роках с. Мирона навчалася на курсах медичних сестер при Червоному Хресті, які закінчила з відзнакою. У 1955 р. закінчила курс рентген-лаборантів. До виходу на пенсію с. Мирона пропрацювала рентген-лаборантом.

У травні 1957 року, внаслідок важкої форми ангіни, померла с. Амфіяна, рідна сестра с. Мирони. Цю невиліковну хворобу спровокувала профілактичне щеплення, яке с. Амфіяну змусили зробити на роботі.

У 1977 році с. Мирона пішла на пенсію і доглядала хворих сестер – с. Томію Світенко, с. Соломію Терещук, с. Марію Бородієвич і с. Петру Ярошко.

У часи панування комуністичного режиму с. Мирона не раз зазнавала переслідувань з боку радянської влади. Сестра згадує: «Були ревізії, приходили до хати, потім кликали на допити. Вони знали, що ми в законі. Як мене покликали, то говорили мені за Шептицького, що він таке і таке робив, був за німцями і проти комуни, і що я того самого духу. Ще казали, як ми можемо погодити релігію і медицину, що цілуємо образи і так розносимо інфекцію. А я відповіла, що ще такого не було, щоб заразилася через те, що образ поцілувала».

У 1982–1988 с. Мирона виконувала уряд Провінційної секретарки. Завдяки їй молоде покоління сестер отримало багато цінних спогадів, хронік, документів, світлин.

Із великою радістю с. Мирона зустріла довгоочікувану свободу УГКЦ і разом з усіма сестрами вкладала свій ентузіазм у відбудову нашої провінції в Україні. У 1993–1998 роках с. Мирона була провінційною заступницею.

Зараз с. Мирона продовжує свій апостолят молитвою, добрим прикладом, діленням багатим досвідом богопосвяченого життя. На її устах, крім молитви, є добра порада та заохота для молодих сестер, усмішка та дотепний гумор.

 Західне бюро «Живого ТБ» за матеріалами www.www.ssmi-ua.org