Панотець, або Як я перестала боятися священиків

– Ооо, а що тут Маріуполь робить!? Знаємо ми вас – потайки приїхали, певно щось треба, – з порогу каже отець Василь Іванюк, директор "Карітасу Краматорськ", сміється та йде обійматися.

Лише вдруге бачимося, а як рідний вже.

Боятися священиків я перестала завдяки "Карітасу" – місцевими осередками цієї організації керують священики Української Греко-Католицької Церкви.

Вони цілодобово серед "не парафіян", вирішують не тільки духовні проблеми, а й абсолютно побутові – щоденні.

Всіх людей…

Ви ж розумієте, про що я?

Тут, на сході, важко втриматись від цих "некоректних" запитань. Особливо, якщо перед тобою священик УГКЦ із заходу, що прийняв сан ще за радянських часів та був у "таємному резерві". І вже відкрито приїхав служити на Донеччину одразу після отримання Україною незалежності. Та ще й батько українського військовослужбовця, капелан…

– Отче, а як щодо тих, хто приходить за допомогою, а сам сичить: "Зачекайте, наші прийдуть"?

– Ми ніколи не питаємо людей про їх політичні та ідеологічні переконання. Це сама ідея Карітасу – прийшла людина, попросила про допомогу, ми їй допомогли, а інше – не наша справа.

Але, звісно, за ці роки мені багато чого довелося почути. І коли це вже відкриті розмови починаються, то все це спускається "на гальмах"… Ваші прийдуть… ну, то добре – прийдуть, то прийдуть. Я буду молитися, щоб вони не прийшли, а ви, якщо хочете – моліться, щоб прийшли.

Що робити, такий в нас зараз час, що ми все це мусимо переживати. 

В 2014-му, коли в Краматорську вже були незаконні збройні формування так званої "народної республіки", отець Василь вивозив з окупованого міста людей, яким загрожувала небезпека.

На нього почали полювати. І була на то воля Божа, аби він потрапив до рук бойовиків та дивом звільнився неушкодженим.

А потім Краматорськ звільнили і почався потік переселенців. У своїй церкві отець організував пункт допомоги.

Першим великим викликом стала потреба зібрати дітей до школи. Радо відгукнувся Дрогобицький відділ освіти. Було започатковано акцію "Учень учневі" – батьки збирали два портфелі: один для своєї дитини, а другий для дитини зі сходу. Зібрали 1700 портфелів.

Коли про акцію дізналися батьківські комітети у краматорських школах, то самі ініціювали збір канцелярських товарів на допомогу дітям-переселенцям.

Загалом близько 5000 дітей забезпечили канцелярією на весь рік.

– У жовтні 2014-го я випадково побачив у школі хлопчика у шортиках, футболочці та тапочках, а вже досить холодно було. Постало питання зимового одягу для дітей.

Ми організували на парафії збір теплих речей і почали по школах надавати допомогу. І знову відгукнувся Дрогобич – і парафії, і місцева влада. Нам тоді прислали дві фури одягу.

Коли до Краматорська приїхали представники "Карітасу України" для створення місцевого осередку, у отця вже була і команда волонтерів, і досвід, і налагоджені зв’язки.

Він розумів, що проекти будуть великі та роботи буде багато, бо ж і допомагати потрібно багато кому, розумів, тепер в нього майже не буде часу ані на церкву, ані на сім’ю, але взявся за роботу.

Отець Василь дістає свої записи і починає перераховувати поточні проекти та цифри: кількість людей, яким допомогли; кількість допомоги, яку надали; заходи, які влаштовували.

Понад 20 000 сімей отримали за ці два роки допомогу, охоплено 7 районів Донецької області від Покровська до Бахмута та неокупована територія Луганщини, загалом 38 населених пунктів.

Отець відкладає свою "статистику":

– Ось, наприклад, перенавчання та отримання нової кваліфікації. Хто цим професійно займається? Ми, – 48 осіб знайшли нову роботу після цих курсів – це 48 сімей, які тепер мають на що жити. А в проекті психосоціальної підтримки – ми допомагаємо людям знайти себе, а не просто сидіти та чекати, доки зміниться ситуація в країні.

Володимир (ім’я змінено) мешкав у Майорську, в нього були теплиці з овочами та пасіка. Під час обстрілу все це було знищено.

Чоловік з сім’єю перебрався в село ближче до Краматорська та зайняв покинутий дім, привів його до ладу та знову зайнявся сільським господарством.

Отець Василь сам ініціював розмову про те, що колись до цього будинку повернеться власник і фермеру доведеться покинути це помешкання та землю, в яку він вкладає свої сили, то ж треба шукати можливість взяти у власність землю та будівлю.

Ця допомога виходить за межі діяльності "Карітас", але на думку отця, це стратегічне завдання загальнодержавного масштабу:

– Нам треба виростити нову еліту Донбасу з простих людей, з тих, хто візьме на себе економіку, сільське господарство і все решта.

На середньому класі завжди тримається економіка. Люди на Донеччині не нероби, вони дуже працьовиті.

Мені не дуже подобається слово "фермер", я більше люблю слово "куркуль". І коли ми знаходимо такого куркуля, який хоче працювати, ми намагаємося йому допомогти більше, ніж просто одним грантом.

Наприкінці лютого 2015 року під час страшних подій біля Дебальцево до вільних територій стали потоком йти люди – йти в прямому сенсі, просто пішки.

То була нова хвиля переселенців, що покинули домівки у чому були і потребували просто всього – від зубної щітки до взуття та одягу.

– Я пам’ятаю один день, коли вранці приїхав на парафію, а просто неба біля будівлі сиділи старші жінка та чоловік.

На ногах – шкарпетки і китайські резинові тапки. Вони пішки йшли 38 кілометрів з Дебальцево до Бахмута, а звідти їх вже привезли до нашої церкви. Їм було по 83 роки.

Ми допомогли їм всім, навіть житло знайшли. І вони потім нічого більше не хотіли брати у нас, казали: "Нам багато не треба, ми пенсію переоформили. Комусь ще гірше, а нам достатньо".

А ще був професор з Донецька. Я його побачив на парафії, інтелігентна людина, що попала у скруту, і запросив з собою обідати.

І він каже: "А можна ви не будете звертати на мене увагу, як я буду їсти, я просто вже четвертий день нічого не їв". Він нормально влаштувався потім, а та тарілка супу для нього була на той момент чи не найважливішою.

Запитую, чи не здається йому, що люди, котрим потрібна допомога трапляються просто всюди?

– Ну, це вже до Бога запитання. Ми взагалі завжди потребуємо один одного, без допомоги ми обійтися не можемо. А для мене ця допомога, це – служіння. Все, що я роблю для будь кого з людей, я роблю для Бога.

"Помічайте біду ближнього, ставте себе на його місце та не жалійте себе, бо є ті, кому ще гірше", – каже отець Василь на прощання, і я розумію, що це не пафос, а його власний приклад життя. 

Ірина Перкова, "Карітас Маріуполь",
спеціально для УП.Життя